Хоча він дбав про дочку принца так само, як і про рідних дочок, але почувався ображеним через те, що вона ховається від нього. Він раз по раз заходив в її покої, сподіваючись нишком побачити її обличчя, але йому це не вдавалось. «Мені дуже прикро, — сказав він одного разу, стоячи перед завісою, — що ви сторонитеся мене, навіть коли вашої матері немає вдома, і я мав би відвідувати вас замість неї». Вона щось тихо відповіла, а в її голосі він почув стільки благородства, що навіть уявив собі красу її обличчя. Кобай завжди пишався своїми дочками, вважаючи, що мало хто може зрівнятися з ними. Але чи зможуть вони перевершити дочку принца? Адже щоразу, коли мова заходить про службу в Імператорському палаці, кожен вважає, що немає нікого вродливішого від його дочки, але завжди знаходиться особа, яка виявляється ще досконалішою. Тож Кобай ще більше захотів побачити пасербицю.
«Останнім часом я був дуже зайнятий, — сказав він, — і давно не мав честі чути вашу гру на біва. Нака-но кімі із Західних покоїв палко бажає добре грати на цьому інструменті, але вона не впевнена, що їй вдасться оволодіти ним, бо гра на біва чогось варта лише тоді, коли вона досконала. Чи не могли б ви її трохи повчити? Сам я ніколи не вчився грати на музичних інструментах, але в молодості, коли музика була у високій пошані, я іноді брав участь у концертах, а тому завжди можу відрізнити вправну гру від посередньої. Ви граєте так тихо, що вас майже не чути, але звуки біва, які інколи долинають до мого слуху, мимоволі нагадують мені про минуле. З нині живих музикантів майстерність покійного господаря з Шостої лінії{114} успадкував Правий міністр{115}. Цюнаґон і принц Хьобукьо{116} також ні в чому не поступаються своїм предкам. Обидва вони люди виняткової долі і незвичайних обдарувань, з особливою схильністю до музики, але з Правим міністром їх не можна порівнювати, бо, як на мене, їхній грі бракує впевненості. А от ви граєте не гірше від самого міністра. Для вправної гри на біва особливе значення має легкість і плавність рухів лівої руки, але так само важлива права рука, бо переміщення кобилок змінює тембр звуків, а жінки вміють робити це особливо ніжно і витончено. То, може, ви все-таки зіграєте мені? Гей, хто там, принесіть-но біва...»
Більшість прислужниць пасербиці не сторонилися Кобая. І тільки одна молода служниця досить високого рангу вперто ховалася від нього у глибині покоїв. «Ну куди це годиться, що навіть ваша прислуга так погано ставиться до мене?» — розгнівався Кобай. Саме тоді з’явився його син, який збирався до Імператорського палацу. У носі, з розпущеним волоссям він видався йому гарнішим, ніж з офіційною зачіскою «мідзура». Кобай передав синові листа для своєї старшої дочки, яка жила тепер у покоях Рейкейден.
«Перекажи їй, що вона має мою повну довіру, а сьогодні я приїхати не зможу, бо не зовсім здоровий, — сказав він. — А поки заграй мені що-небудь на флейті. Можливо, невдовзі тобі доведеться грати перед Імператором. А ти, на жаль, все ще не досягнув вершин майстерності». І, всміхнувшись, він попросив сина зіграти мелодію у тональності «содзьо», з чим той успішно впорався.
«Здається, у нього непогано виходить, — звернувся Кобай до пасербиці. — Напевне, ви йому цю мелодію акомпанували. Обов’язково покажіть, як ви це робите», — наполягав він, і дівчина, ледве подолавши збентеження, наслідуючи флейту, почала тихенько перебирати струни біви. Кобай підсвистував чисто і дзвінко.
Біля східної покрівлі, розливаючи пахощі, цвіла червона слива. Дивлячись на неї, Кобай промовив: «Ой, яка ж гарна ця слива! Віднеси-но гілку принцові Хьобукьо{117}, який, здається, буде сьогодні в Імператорському палаці. Бо кому «як не йому...»{118} . Колись я прислужував його дідові, Блискучому Ґендзі, якого ніколи не забуду. Він мав тоді звання «дайсьо{119}» і був у повному розквіті молодості. Люди тепер хоч і недарма захоплюються принцом Хьобукьо та Цюнаґоном{120}, та до нього їм не дорівнятися! Бо за ним тужать навіть зовсім чужі люди, а близькі, які його пережили, мабуть, нарікають на власне довголіття...» Зворушений спогадами, Кобай задумався і зі сльозами на очах, намагаючись приховати непогамовне хвилювання, велів синові зірвати гілку і негайно вирушати до Імператорського палацу.