«Спритно придумала!» — подумав Каору і відповів:
Якщо не вірите, то рукавів моїх торкніться...».
«Справді, «не стільки колір, скільки аромат...»{129} — зашепотіли жінки, як видно, готові на все, аби тільки торкнутися рукавів гостя. Але саме тоді із внутрішніх покоїв вийшла Тамакадзура.
«Ну, куди це годиться? — тихенько дорікнула вона жінкам. — Та чи вам не сором так зухвало поводитися, хоч би і перед праведником?»
Каору, звісно, не подобалося, що люди прозвали його праведником. Того разу з ним поряд був То-дзідзю, син Тамакадзури, який ще не почав прислуговувати у палаці, а тому не поїхав з новорічними привітаннями. На двох тацях з аквілярії гостю подали плоди і вино.
«Якщо Правий міністр Юґірі з роками все більше скидається на покійного Ґендзі, то в цьому юнакові такої схожості не видно. Але він так спокійно й гідно поводиться... Можливо, Ґендзі був таким в юності», — думала Тамакадзура і, згадуючи про минуле, мимоволі просльозилася. Після того як Каору пішов, в будинку ще довго витав, хвилюючи жінок, його духмяний аромат.
Невдоволений тим, що його прозвали праведником, Каору після двадцятого дня першого місяця, коли сливи повністю розцвіли, знову приїхав до То-дзідзю, щоб показати цим зухвалим жінкам, що йому зовсім не чужі любовні почуття, як їм здалося. Наблизившись до серединних воріт, він помітив хлопця в такому ж, як у нього, вбранні. Той спробував сховатися, але Каору, затримавши його за рукав, з’ясував, що це син Правого міністра, Куродо-но сьосьо, який мав звичку блукати навколо дому Тамакадзури. «Напевне, його зачарували звуки біва і кото «со», що линуть із Західних покоїв, — подумав Каору. — От нещасний! Який тяжкий гріх бере на себе, коли прагне забороненого кохання!» Але невдовзі звуки струн замовкли.
«Ходімо, покажете мені дорогу, бо я її не знаю», — попросив Каору. Наспівуючи стиха «Гілку сливи», юнаки підійшли до червоної сливи перед західною галереєю. Одяг Каору випромінював пахощі сильніші, ніж сливовий цвіт, тож зачаровані ними жінки, відчинивши бічні двері, почали досить майстерно підігравати співу юнаків на кото. Приємно здивований майстерністю, з якою вони справлялися з тональністю «рьо», важкою для виконання на японському кото, Каору проспівав пісню ще раз. Біва також звучала прекрасно.
Захоплений високим мистецьким смаком мешканок дому, Каору поводився того вечора набагато вільніше, ніж зазвичай, і навіть спробував жартувати з жінками. Хтось із них просунув з-під завіси японське кото. Хлопці так завзято поступалися один одному правом грати на ньому, що довелося втрутитися Тамакадзурі. «Я чула, що пан Дзідзю{130} грає на кото майже так само, як колись грав мій покійний батько, — передала вона їм через свого сина То-дзідзю. — Я давно вже хотіла послухати його. Може, сьогодні він заграє, «солов’їними трелями заворожений...»{131}. Подумавши, що не варто коверзувати, коли його так чемно просять, Каору знехотя підкорився, і полився з японського кото потік чарівних звуків. Тамакадзура ніколи не зазнала батьківської любові, але згадка про те, що його більше немає на світі, з будь-якого приводу, як-от гра Каору, огортала її душу сумом. «Він напрочуд схожий на Касіваґі, покійного молодшого брата! — подумала вона. — Як дивно! Та й манера гри на кото у нього така сама...» І Тамакадзура заплакала. Втім, може то давався взнаки її вже немолодий вік.
Куродо-но сьосьо красивим голосом заспівав пісню «Цей палац»{132}. Оскільки поряд не було прискіпливих знавців музики, то юнаки донесхочу насолоджувалися свободою музикування. То-дзідзю, що, як і колись його батько Хіґекуро, не відрізнявся особливим музичним обдаруванням, тільки слухав, пригощаючи гостей вином. «Заспівайте хоча б що-небудь заздоровне!» — заремствували гості, і він, услід за Каору, заспівав ще юним, але досить приємним голосом «Бамбукову річку»{133}. З-під завіси з’явилася чаша з вином для гостя, але Каору не поспішив її брати.
«Кажуть, що, сп’янівши, людина може видати всі свої найпотаємніші думки і вчинити щось недоречне, — промовив він. — Хіба цього ви хочете?» Тамакадзура подарувала гостеві жіноче вбрання — коуцікі й хосонаґа, просочені вишуканими пахощами. Збентежений цим подарунком, Каору спробував повернути його, але То-дзідзю не дозволив цього зробити. «Отакої, зайшов лише пригубити вина, а затримався аж до пізньої ночі», — сказав Каору й притьмом поспішив додому.