Всміхаючись крізь сльози, Цюдзьо повертався в думках у минуле з рідкісною останнім часом насолодою, бо ставши приймаком, нечасто бував у рідному домі, хіба от як сьогодні, коли його привабили вишні.
Тамакадзура виглядала дуже молодо як на свій вік, хоч мала вже дорослих дітей. Її краса наче саме тепер досягла розквіту. Тож і не дивно, що імператор Рейдзей і на спочинку не забував її і, наче шукаючи приводу для зустрічі, пропонував їй віддати йому дочку. Однак сини Тамакадзури вельми несхвально поставилися до його домагань, бо, мовляв, становище імператора Рейдзея невисоке, а люди звикли рахуватися лише з тими, хто не відстає від часу. Вони визнавали, що навіть тепер мало хто може зрівнятися з ним привабливою зовнішністю, але, на жаль, пора його розквіту давно минула. Бо все має свій час: і звуки музики, і барви квітів, і спів птахів. А тому порадили матері віддати сестру до принца-спадкоємця.
«Ой, не знаю... — засумнівалася Тамакадзура. — Адже від самого початку ним заволоділа особа{136} з впливового роду, яка навряд чи потерпить суперниць. Тож всякій жінці, що прийде на службу до принца-спадкоємця, доведеться зазнати образ і глузувань. Звісно, якби був живий ваш батько, то він зумів би забезпечити якщо не майбутнє, що завжди вкрите невизначеністю, то принаймні теперішнє своїх дочок».
Коли невдовзі Цюдзьо у товаристві з іншими пішов, сестри відновили гру в «ґо». Грали вони на ту саму вишню, про яку здавна сперечалися. «Вишня належатиме тому, хто виграє хоча б два рази з трьох», — жартували вони. А коли стемніло, сестри перебралися ближче до галереї. Служниці обидвох дівчат, піднявши завіси, уважно стежили за грою й потай молилися за перемогу своєї сторони. Сталося так, що саме того вечора до То-дзідзю завітав Куродо-но сьосьо, але, не заставши юнака, який поїхав кудись зі старшими братами, і помітивши, що у будинку безлюдно і тихо, він крадькома наблизився до відчинених дверей галереї і заглянув всередину. Хлопець так зрадів цій щасливій нагоді, ніби побачив перед собою явлення Будди. Вечірній туман приховував обриси предметів, але уважний погляд Куродо-но сьосьо легко відшукав дівчину у вишневому вбранні, таку гарну, що й справді могла нагадувати, «щоб вишень білоцвіт, — навіть як облетить, — не забути ніколи»{137}. Але відразу засмутився, бо згадав, що вона призначалася іншому... Поруч сиділи молоді служниці, що здавалися особливо привабливими у променях вечірнього сонця.
Виграла молодша сестра, яка сиділа праворуч. «Чому ж ви не вітаєте переможницю корейською заздоровницею{138}?» — вигукнув хтось із жінок.
«Ця вишня давно хилилася до правого боку, бо виросла біля західних покоїв,» — раділи служниці молодшої сестри. А інші стверджували, що, навпаки, вона завжди схилялася до лівого боку. Тож суперечки з цього приводу не вщухали.
Куродо-но сьосьо, не второпавши, що відбувається, з цікавістю прислухався, бо дуже хотів вставити своє слівце, але не посмів бентежити жінок своїми несподіваними відвідинами. Тож цього разу він пішов, щоб знову і знову повертатись сюди, сподіваючись на щасливу нагоду.
Сестри просперечалися цілий день і ніч, кому належить вишня, а ввечері налетів шалений вітер, і вишневий цвіт, зірваний з дерева, на жаль, розсипався по землі. Переможена старша сестра сказала:
Сайсьо, бажаючи втішити її, склала:
А от що сказала сестра-переможниця:
А її служниця Тайфу додала:
Дівчатка-служниці молодшої сестри спустилися в сад і, назбиравши опалих пелюсток, піднесли їх своїй господині: