«Людина не може знати, яка доля їй визначена в попередньому житті. Тож хіба вдасться пояснити відмову Імператорові тим, що, мовляв, сестрі наперед судилася інша доля? По-вашому, в Імператорському палаці їй заважатиме Імператриця-дружина, але як поставиться до неї ньоґо Кокіден у домі Рейдзея? Ні в чому не можна бути впевненим, навіть якщо вона і раніше обіцяла сестрі підтримку. Ну гаразд, побачимо... Але невже ви вважаєте, що ніхто інший не може прийти на службу в Імператорський палац тільки тому, що в ньому вже є Імператриця-дружина? З найдавніших часів там служило чимало жінок різних звань, які жили в мирі та злагоді. Однак якщо раптом через безглузду випадковість відносини між ньоґо Кокіден і нашою сестрою зіпсуються, то люди скинуть вину у всьому саме на вас».
Хоча Тамакадзурі було прикро вислуховувати застереження двох синів, але тим часом прихильність імператора Рейдзея до Ооїґімі ставала щораз більшою.
На сьомий місяць вона завагітніла. Тож не дивно, що її недуга викликала у багатьох тривогу. Бо хіба можна було, дивлячись на її змарніле обличчя, залишатися до неї байдужим? У палаці Імператор Рейдзей вдень і вночі розвіював свою тривогу музикою, а запрошений до нього Каору тоді чув з-поза завіси гру на кото Ооїґімі. Іноді Імператор кликав до себе для акомпанування і пані Цюдзьо, яка колись підігравала юнакам на японському кото, коли вони співали «Гілку сливи». Слухаючи її, Каору насилу приховував хвилювання.
Невдовзі старий рік змінився новим, і в Імператорському палаці відбулася Пісенна хода чоловіків. У той час при дворі служило чимало обдарованих юнаків, але для участі у ході вибрали найкращих. Каору випала честь очолювати правих співаків. Куродо-но сьосьо був у складі музикантів.
На чотирнадцятий день, коли на безхмарному небі сяяв яскравий місяць, процесія, вийшовши з Імператорського палацу, попрямувала до палацу Рейдзея. Ньоґо Кокіден та Ооїґімі, тепер у званні «міясудокоро», заздалегідь перейшли до покоїв імператора Рейдзея. Гуртом прийшли і високі вельможі та принци крові. Здавалося, що в ті часи всі найблискучіші юнаки належали до родини або Правого міністра Юґірі, або покійного Великого міністра Хіґекуро. У дворі імператора Рейдзея учасники процесії хвилювалися більше, ніж будь-коли у Імператорському палаці. А що вже казати про Куродо-но сьосьо, який не міг заспокоїтися від самої лише думки, що, з-поза завіси його, можливо, побачить Ооїґімі? Він виділявся серед інших учасників, які мали непоказні головні убори, прикрашені шовковою ватою, як поставою, так і голосом. Коли, наспівуючи «Бамбукову річку» і відбиваючи такт, Куродо-но сьосьо наблизився до головних сходів, то, раптом згадавши той давній музичний вечір, мимоволі просльозився і мало не збився з такту. Коли учасники ходи попрямували до покоїв імператриці-дружини Акіконому, імператор Рейдзей пішов за ними. Вночі місяць світив так яскраво, що було ясніше, ніж удень. Куродо-но сьосьо думав лише про те, яке справляє враження на Ооїґімі, й, може, тому йшов невпевнено, не знаючи, куди ступають його ноги. До того ж, у нього з’явилася підозра, начебто його пригощають вином частіше, ніж інших.
Коли після нічної процесії втомлений Каору щойно приліг, його одразу покликали до імператора Рейдзея. «От біда, перепочити не дають!» — бурчав він по дорозі. Імператор Рейдзей попросив його розповісти, як пройшла Пісенна хода в Імператорському палаці. «Раніше, як я пригадую, співаків завжди очолювала немолода, але досвідчена людина, приємно, що цього року на цю роль вибрали вас», — сказав він задоволено. Наспівуючи «Тисячу весен», імператор Рейдзей перейшов у внутрішні покої, і Каору пішов за ним. Сьогодні тут зібралося чимало рідні Ооїґімі, що приходила милуватися процесією, а тому всюди панувало святкове пожвавлення.
Почувши знайомі голоси, Каору затримався біля дверей на галерею, щоб поговорити з жінками. «Сьогодні вночі місячного світла, здається, було забагато, чи не так? — зауважив він. — А от Куродо-но сьосьо зовсім знітився — мабуть, його місячне сяйво засліпило. Біля Імператорського палацу він поводився трохи вільніше...»
Слухаючи його, служниці жаліли Куродо-но сьосьо. «Зазвичай кажуть: «Весняна ніч сховала у пітьму...»{143} — згадала одна з них. — Але ясно, що пан Каору і при місячному світлі прекрасніший від усіх». А хтось за завісою вимовив: