Його простора прекрасна садиба із ставком і штучним пагорбом у саду все ще радували око своїм виглядом, але принц мимоволі із сумом помічав у ній ознаки запустіння. Надійного управителя в домі не стало, і сад, залишений без догляду, поступово заріс бур’яном, а папороть «сінобу{148}» повновладно зазеленіла на покрівлі. Колись принц удвох з дружиною милувався навесні вишневим цвітом, а восени багряним листям, але тепер ніщо вже його не тішило, і, знемагаючи від туги за нею, він старанно прикрашав статую Будди у домашній молитовні й цілими днями молився. Навіть любов до дочок іноді здавалася йому прикрою перешкодою на шляху здійснення його давнього бажання. Зрештою, може, ще з минулого народження він приречений відректися від мирської суєти й не перейматися життям звичайної людини? Отож, звільняючись від оман, очищаючи душу від суєтних задумів і сподівань, принц врешті-решт став справжнім відлюдником, хоча так і не зважився постригтися у монахи. Після смерті дружини він і не намагався ким-небудь її замінити.
«Навіщо так упиратися? — докоряли йому люди. — Ми розуміємо ваше горе... Але пройде час, і воно минеться... Чому б вам не наслідувати приклад інших і не одружитися? Повірте, навіть у такому запущеному будинку стало б привітніше...»
Багато хто через знайомих приносив пропозиції, але принц і слухати про них не хотів. Вільний від молитов час він приділяв дочкам. Поки вони дорослішали, він навчав їх музики, грав з ними в «ґо», в «угадування ключа{149}» та інші прості ігри, уважно спостерігаючи за їхніми нахилами. Старша дочка, Ооїґімі, відрізняючись спокійною, привітною вдачею, виявляла тонкий розум і різнобічні обдарування. Молодша, Нака-но кімі, також була врівноваженою, але більш сором’язливою дівчинкою. Одним словом, обидві були приємними особами, але кожна по-своєму.
Одного ясного весняного дня водяні птахи, крилом до крила, плаваючи по ставку, безтурботно теркотали про щось своє. Колись принц не звертав на них уваги, а от тепер не міг відірвати очей від їхніх нерозлучних пар. Того дня він сидів з дочками на галереї будинку і навчав їх грати на кото. А коли миловидні, юні дівчатка по черзі взялися пальчиками добувати зі струн звуки, у зворушеного принца навернулися сльози на очі.
О, як гірко!» — сказав він, витираючи сльози. Принц усе ще був дуже гарний. Хоча роки, віддані молитвам, висушили його тіло, але, попри худорбу, він досі зберігав благородство й красу. Під час навчання дочок він одягав досить м’яте носі, проте навіть така недбалість не принижувала його в їхніх очах.
Ооїґімі, поволі присунувши до себе чорнильницю з тушшю, водила по ній пензлем ніби під час вправ з краснопису. «Так не годиться. Пишіть ось тут», — сказав принц, простягаючи їй аркуш паперу, на якому, зніяковівши, вона написала:
Нічого особливого в цій пісні принц не побачив, але за таких обставин вона здалася йому вельми зворушливою. Почерк Ооїґімі вже тепер багато про що свідчив, хоча дочка ще не вміла вправно виводити на папері знаки.
«Напишіть і ви що-небудь», — сказав принц, звертаючись до молодшої дочки. Поруч зі старшою сестрою Нака-но кімі здавалася зовсім дитиною, та й писала набагато повільніше:
На дівчатках було м’яте, поношене вбрання, бо в домі не було кому про них дбати, і давно вже ніщо не розвіювало їхнього безрадісного життя, та все ж обидві вони були такими чарівними, що батько не міг дивитися на них байдужими очима. Принц тримав у руці сутру і то читав її, то підспівував дочкам уривки мелодії. Старша грала на біва, молодша — на кото «со». Зрозуміло, дівчатка були ще дуже малі, але навчилися грати разом якнайкраще.