Хоча у світі на той час було багато людей, які славилися своєю святістю і вченістю, проте звертатися за поясненнями релігійних принципів до таких високоповажних священнослужителів, як «содзу» і «содзьо», Каору не хотілося, бо вони крім того, що увесь час переймалися житейськими питаннями, були ще й занадто пишномовними. А от інші учні Будди, нижчого рангу, які монотонно проповідували дотримання всіляких приписів поведінки, були часто малоосвіченими, недорікуватими, іноді просто грубими, і тому відштовхували від себе Каору. Крім того, він, зайнятий в Імператорському палаці, мав обмаль вільного часу і не міг запрошувати когось з монахів додому для щирої розмови. А от принц, благородний і смиренний, найскладніші принципи буддійського вчення вмів роз’яснити за допомогою притч — простих і доступних для розуміння. Може, його просвітленість і не була дуже великою, але благородна людина завжди швидше за інших проникає в душу речей. Так чи інакше, Каору з кожним днем все більше прив’язувався до свого наставника і тужив, коли придворні обов’язки заважали його відвідувати.
Помітивши, як шанобливо ставиться Каору до Восьмого принца, імператор Рейдзей також почав з ним листуватися, тож з часом, в усіма забутій гірській оселі все частіше з’являлися гості. Імператор Рейдзей раз у раз посилав принцові щедрі подарунки, а Каору, користуючись кожною нагодою, зумів ще більше прихилити його до себе, забезпечуючи речами, потрібними на свята і на будень. Так промайнули три роки.
Наприкінці осені, коли настала пора підносити чергову хвалу будді Аміда{153}, принц переїхав до молитовні храму, де проживав Адзарі, щоб протягом усіх семи днів ревно молитися, бо гучний плюскіт хвиль на греблі з велетенською вершею не давав йому спокою. Саме тоді, коли його дочки, залишені на самоті, журилися, не знаходячи собі заняття, Каору згадав, що вже давно не відвідував принца, і одного разу, пізньої ночі, коли на небо виплив місяць, таємно вирушив до Удзі з нечисленним ескортом. Садиба принца стояла на березі річки, ближчому до столиці, й переправлятися човном не було потреби, тому Каору поїхав верхи. Що далі в гори, то щільнішим ставав туман, дороги майже не було видно і доводилося пробиратися крізь зарості. Люті пориви вітру, зриваючи з дерев листя, обливали його холодною росою, та докоряти через це було нікому. Йому, незвиклому до таких мандрівок, було сутужно, але й цікаво водночас.
промимрив Каору. Остерігаючись, щоб крик передового ескорту не розбудив тутешніх жителів, він наказав своїм супутникам мовчати. Проте дорогою, яка пролягала вздовж огорожі з хмизу, їх більше видавав плюскіт води у рівчаках під кінськими копитами і незвичні пахощі, які не можна було приховати, бо вітер розносив їх навколо, а здивовані люди, прокидаючись, запитували: «Хто той господар...»{154}.
Що ближче вони були до оселі принца, то виразніше долинали до них сумовиті звуки невідомого інструменту. Від Адзарі юнак знав, що принц часто грає разом з дочками, проте досі не чув навіть знаменитого китайського кото, яким, як казали, той володіє досконало. «Здається, пощастило!» — подумав він, в’їжджаючи у двір. На цей час вже стало ясно, що грали на біва. Мелодія в тональності «осікі» не була нічим особливою, але юнакові — мабуть, через незвичність обстановки — здалося, що він ніколи не чув нічого схожого. Навіть звуки при зворотному русі плектра вражали незвичайною чистотою і яскравістю. Коли ж замовкла біва, залунали щемливі звуки кото «со».
Каору зупинився, щоб ще трохи послухати музику, але його помітив незграбний простуватий чоловік, схожий на сторожа.
«Пане, господар поїхав до храму, — повідомив він, наблизившись. — Я дам йому про вас знати».
«Навіщо? Не годиться заважати йому молитися у такі урочисті дні. Краще передайте його дочкам, що дорогою до батька я промокнув від роси і вельми жалкую, що мушу повертатися, так і не побачившись з ним. Одного їхнього слова співчуття досить, щоб заспокоїти мою душу».