«Зараз же передам», — криво всміхнувшись, сказав сторож і рушив, але Каору зупинив його: «Е ні, стривайте! Я вже не раз чув, що дочки принца чудово грають, і завжди мріяв їх послухати. Такої нагоди, як сьогодні, я більше не матиму. Чи не можна мені десь тут сховатися? Я не хотів би своєю невчасною появою перервати їхню гру...»
Обличчя Каору та його благородні манери не могли не зачарувати навіть цього неосвіченого простолюдина. «Коли ніхто не чує, дівчата грають з ранку до вечора, — відповів він. — Але як приїде хтось, навіть найнижчого звання, зі столиці, вони нізащо не торкнуться струн кото, бо господар не хоче, щоб люди знали, що з ним разом живуть дочки...»
«Та це ж марна справа приховувати дочок, — посміхнувшись, відповів Каору, — коли увесь світ уже і так знає про їхню рідкісну красу! Попри все, проведіть мене ближче до них, бо я припускаю, що, проживаючи у таких дивних умовах, вони не схожі на решту жінок. Не бійтесь, я не такий вже й легковажний, щоб учиняти щось нерозсудливе».
«О ні, я не можу! Мене потім сваритимуть за це», — відповів сторож, але все-таки показав юнакові дорогу до бамбукової огорожі перед кімнатами дівчат, а супутників гостя влаштував на західній галереї.
Злегка відхиливши хвіртку в огорожі, Каору побачив жінок, які, піднявши завіси, сиділи незворушно, заворожено спостерігаючи за прекрасним місяцем, що плив крізь туман. На краю галереї прилаштувалась, тремтячи від холоду, худенька дівчинка-служниця у м’ятому, поношеному одязі, а поруч — доросла жінка, вдягнута так само вбого. У глибині покоїв перебували дочки принца. Перед однією з них, трохи схованої за колоною, лежала біва, а сама вона задумливо крутила у руці плектр. Саме цієї миті місяць, раптово випливши з-за хмар, яскравим сяйвом залив сад.
«Здається, що можна виманити місяць з-за хмар не тільки віялом{155}, але і плектром», — сказала дівчина, звернувши до місяця своє чарівно привабливе обличчя. Поруч, схилившись над кото, сиділа її сестра. «А я чула, що одного разу плектром намагалися виманити сонце, що вже зайшло, — усміхаючись, відповіла вона. — Але ви, як видно, придумали йому інше застосування». Від її усміху віяло спокоєм і благородством. «Навіть якщо у мене нічого і не вийде, не можна сказати, що між плектром і місяцем немає нічого спільного{156}».
Слухаючи їхнє жартівливе щебетання, Каору подумав, що досі й уявити собі не міг, наскільки дочки принца привабливі.
Коли він чув, як молоді жінки читали про такі сцени у старовинних повістях, то завжди вважав, що насправді в житті такого не буває. Та ось тепер сам таке побачив. «Я ніколи не сподівався, що у такому глухому кінці цього світу знайдеться щось, що мене настільки приголомшить...» — думав Каору, зачарований дочками принца.
На жаль, через густий туман він не міг розгледіти їх як слід. А поки він чекав, коли знову вигляне місяць, хтось увійшов у покої і, попередив сестер, що в домі чужий гість, спустив завісу, і панночки сховалися всередині. Їхні рухи, які були такими спокійними і неспішними, що навіть не було чути шелесту вбрання, до глибини душі вразили Каору гідністю і витонченістю. Тихенько відійшовши від огорожі, він послав до столиці гінця з проханням прислати для нього карету, а тому ж таки сторожеві сказав: «Хоча прибув я невчасно, але радий, що трохи душу заспокоїв. Передайте, будь ласка, панночкам, що це я прибув, бо дуже хотів поскаржитися їм на дорогу і на те, що промокнув до нитки...» І сторож слухняно пішов до сестер.
Хоч сестри навіть не здогадувалися, що Каору їх бачив, але сама думка про те, що він міг ненароком підслухати їхню розкуту розмову, вкрай їх збентежила. Пригадавши, як тоді вітер несподівано доніс до них дивні пахощі, вони ще більше злякалися через свою необачність.
Оскільки жінка, якій Каору передав листа, очевидно, не мала досвіду в таких справах, то, вирішивши, що треба діяти рішуче та відповідно до обставин, він, невидимий у тумані, пройшов до завіси і сів перед нею. Молоді служниці провінційної зовнішності, не знаючи, що й сказати, заходилися невміло розкладати для нього сидіння-подушку.
«Перед цією завісою я почуваюся дуже незручно, — з поважним виглядом сказав Каору. — Навряд чи я добирався б сюди небезпечними крутими гірськими стежками, якби мав випадкові й легковажні наміри, а тому вражений таким вашим дивним ставленням до мене... Однак я сподіваюся, що після того, як я багато разів пройду по цій росяній стежці, ви все-таки гідно оціните мої почуття».