Оскільки серед молодих жінок не знайшлося жодної, яка могла б йому щось відповісти, то вони, розгубившись, покликали на допомогу старшу жінку, яка відпочивала у внутрішніх покоях, але, побоюючись, що її зволікання справить на гостя погане враження, Ооїґімі відповіла сама: «Якщо ми багато чого в цьому світі не збагнули, то навіщо ж нам відповідати так, наче ми все знаємо?» Її голос звучав благородно, але стримано і дуже тихо.
«Я знаю, що, на жаль, дехто зараз має схильність вдавати, нібито не помічає страждань інших людей. І, як це не прикро, ви, схоже, теж не є винятком. Оскільки ви живете поруч з людиною, в якої настільки просвітлена душа, то я сподівався, що з таким учителем можна збагнути всі таємниці світу, тим паче зрозуміти, наскільки глибокими є почуття, що переповнюють мою душу. Чому ви не хочете повірити, що я не такий легковажний, як решта людей? Хоча дехто і намагається розбудити в мені такі пристрасті, проте я досить сильний, щоб їм протистояти. А втім, ви, мабуть, про мене дещо чули. О, яким щасливим я б став, якби міг згаяти трохи вільного часу за довірливою розмовою з вами! А це, можливо, підняло б настрій і вам, розвіявши самотність людини, відірваної від світу».
Збентежена такими словами, Ооїґімі не знала, що й відповісти, тож коли нарешті з’явилася поспіхом розбуджена літня жінка, їй з полегшенням доручили вести розмову з Каору. Жінка одразу заходилася безцеремонно повчати. «Яка нечемність! — вигукнула вона. — Хіба можна пропонувати високому гостю таке негодяще місце? Треба було запросити його за завісу. От вже мені ця молодь, нічого не тямить у звичаях». Почувши її різкий, старечий голос, сестри зовсім розгубилися.
«Ну куди це годиться? — не вгавала вона. — Враження таке, наче наш принц вже не належить до людей цього світу, нікого він не цікавить і ніхто його не відвідує, хоча міг би. А от ваше добре ставлення до нього для мене приємна несподіванка. Його дочки так само схвильовані, але вони сором’язливі й не відважуються дякувати за увагу до батька...» Такий як у неї неприємний голос міг бути і у будь-якої вихованої та благородної особи, а от її безцеремонність дратувала гостя.
«Ви мене дуже потішили, бо я вже був утратив надію, — відповів Каору. — Тепер хоч знаю, що сестри мене зрозуміли».
З-за краю ширми стара жінка споглядала, як у вранішньому світлі Каору сидить, опершись на лавочку-підлокітник, одягнений досить скромно, у промоклому від роси мисливському вбранні, яке поширювало навколо дивні, наче неземні, пахощі. І раптом вона заплакала.
«О, я так боялася, що ви вважатимете мене просто зухвалою особою! — промовила вона. — Тому досі й тримала язика за зубами, хоча завжди хотіла принагідно розповісти вам хоча б частину цієї сумної давньої історії. І от нарешті, мабуть, завдяки моїм молитвам, така радісна мить настала. Але, на жаль, сльози в очах заважають мені говорити...»
Її тремтіння видавало, що вона вкрай схвильована. Каору добре знав, що загалом старі люди тонкосльозі, але цього разу такий потік сліз його страшенно здивував.
«Хоча я вже не один раз приїжджав сюди, — сказав він, — але ні від кого не почув жодного слова співчуття, коли наодинці, мокрий, пробирався росяними стежками. Нарешті трапилася сприятлива нагода, і я готовий почути від вас усю правду...»
«О, це правда, такої нагоди я більше не дочекаюся, — погодилася жінка. — Та й невідомо, чи доживу я навіть до ранку. А тому буде краще, якщо ви все-таки дізнаєтеся, що жила на світі така стара жінка, як я... До мене дійшла чутка, що померла Кодзідзю, яка служила колись у будинку на Третій лінії. На жаль, багато хто з близьких мені у молодості людей також вже покинули цей світ. Отож на схилі літ, залишившись сама, я переїхала з далекої провінції до столиці і завдяки давнім зв’язкам п’ять чи шість років тому влаштувалася на службу до Восьмого принца. Звичайно, ви про це нічого не знаєте. Але, може, вам доводилося чути про покійного Уемон-но камі{157}, старшого брата нинішнього Адзеці-но дайнаґона{158}? Минуло багато років після його смерті, а мені все здається, що це було тільки вчора, і навіть рукава не встигли просохнути. А проте я можу порахувати на пальцях всі ці роки, що промайнули як скороминущий сон, хоча за цей час ви виросли й змужніли... До речі, годувальницею покійного Уемон-но камі була моя мати. Мене ж тоді називали Бен. Я також мала честь йому прислуговувати. Хоча моє становище в домі було зовсім незначним, він часто відкривав мені свої почуття і думки, що переповнювали його душу. Одного разу, коли він вже так ослаб, що на одужання годі було сподіватися, він підкликав мене до постелі і передав свій заповіт. Дещо з його слів я вважаю за потрібне вам переказати. Але поки що досить і того, що ви почули. А якщо забажаєте дізнатися решту, то коли-небудь я продовжу свою розповідь. Тепер це не зовсім зручно, бо, як бачу, молоді служниці цілком справедливо невдоволені моєю балакучістю...»