«Але чи варто спостерігати, як ловлять форель, коли сам не певен, чи житимеш довше за комаху-одноденку? — заперечив Каору й, відмовившись від пишного супроводу, виїхав у простій кареті з плетеним верхом, скромно одягнений у носі й шаровари, зшиті навмисне для цього випадку з простого, без візерунків, шовку. Восьмий принц, радісно зустрівши довгожданого гостя, щедро пригостив його місцевими ласощами. А коли настав вечір, вони влаштувалися біля світильника і до ранку слухали, як Адзарі, спустившись з гір, тлумачив особливо складні місця з прочитаних раніше текстів. Поривчастий вітер, що дув з річки, зривав листя з дерев, і його шелест та плескіт води сповнювали душу невизначеним страхом і тривогою.
«Незабаром світанок», — подумав Каору і, згадавши свій минулий приїзд сюди, перевів розмову на музику, яка тоді його зачарувала. «Минулого разу, блукаючи у світанковому тумані, — сказав він, — я почув уривок якоїсь прекрасної мелодії, яку б дуже хотів прослухати повністю».
«А я після того, як відмовився від барв і запахів цього світу, забув також і всі мелодії, які чув колись», — відповів принц, однак велів принести китайське кото. «Може, тепер мені не годиться цього робити... Але, мабуть, я згадав би їх, якби хто-небудь задав тон», — додав він і запропонував гостеві біву.
Взявши інструмент, Каору почав його налаштовувати. «Не віриться, що саме цю біву я чув тоді, на світанку. В її звуках мені почулося тоді щось особливе...» — сказав він, все ще не наважуючись грати.
«Та що ви таке кажете? У кого мої дочки могли навчитися гри, гідної вашого слуху?» — заперечив принц і пробігся пальцями по струнах кото так майстерно, що серце Каору здригнулося. Мабуть, тому, що кото акомпанував шум вітру у кронах гірських сосен. Удаючи, що нічого не пам’ятає, принц невпевнено почав грати вельми приємну мелодію, але невдовзі зупинився.
«Іноді зовсім випадково до мене долинали звуки кото «со», зіграні досить вправно, але, здається, я їх уже давно не чую. Мої дочки грають так, як велить їм серце, і тільки річкові хвилі їм акомпанують. Звісно, у такому разі вони не зможуть грати в ансамблі», — сказав він, але все ж попросив дочок зіграти для гостя. «О ні, нас і так несподівано тоді підслухали, ще й досі соромно...» — навідріз відмовившись грати, дівчата заховалися у внутрішніх покоях. Каору був вельми розчарований тим, що принцові так і не вдалося умовити їх. Сам принц дуже зніяковів, розуміючи, що дочки здаватимуться гостеві невихованими провінціалками.
«Я виховував дочок сам-один, — зізнався він, — намагаючись, щоб ніхто нічого про них не дізнався. Але жити мені залишилося зовсім мало. Як не сьогодні, то завтра... Що там казати, мене турбує, що дочки, у яких все життя попереду, можуть опинитися у злиднях і будуть змушені поневірятися по світу. Саме це і заважає мені відректися від світу й постригтися в монахи».
Каору стало жаль старого принца, і він відповів: «Хоча поки що я не можу взяти ваших дочок офіційно під свою опіку, але був би вдячний, якби ви не вважали мене чужою людиною. Не знаю, чи довго я затримаюся на цьому світі, але, поки я живий, не відмовлюся їм допомагати». «О, я такий щасливий!» — зрадів принц.
Вранці, коли принц пішов молитися, Каору покликав до себе стару жінку, з якою розмовляв минулого разу. Її звали пані Бен, і саме вона прислуговувала дочкам принца. Хоча вона мала майже шістдесят років, але трималася гідно і вишукано. Крізь сльози вона розповіла гостю про те, як покійний Уемон-но камі від туги занедужав тяжкою хворобою і помер. Ця старовинна історія справді була така сумна, що навіть стороння людина не могла би слухати її спокійно, а тим паче Каору, якого протягом років мучили сумніви щодо його походження. Невже нарешті його молитви почув Будда? Як так сталося, що з’явилася несподівана нагода дізнатися правду? Невже це сон? Його сльозам не було кінця-краю.
«Мабуть, залишилися ще люди, які знають цю історію, — сказав він. — Яка ганьба! Невже й тепер хтось її розповідає? Хоча досі я нічого такого не чув».
«Ніхто, крім Кодзідзю і мене, про це не знає, — крізь сльози відповіла стара жінка. — А ми ж нікому жодним словом не обмовилися. Хоча я низького походження, але мала честь обслуговувати пана Умон-но камі. Я не відходила від нього ні вдень, ні вночі й, природно, знала про його таємницю. Тільки ми з Кодзідзю і передавали листи, які він писав принцесі, коли вже не міг тримати в грудях свої почуття. Але, на жаль, ця історія надто сумна, щоб зупинятися на подробицях... Коли його життя доходило до кінця, він передав мені своє прохання, а я весь цей час страждала, бо через своє низьке становище не могла його виконати. Хоча я не дуже ревно молилася, але я ніколи не забувала просити Будду про те, щоб він допоміг мені передати вам слова пана Уемон-но камі. Так, тепер я знаю, що Будда справді перебуває в нашому світі. Я маю для вас деякі папери... Тепер мені не доведеться їх спалювати. Я так боялася, що після моєї несподіваної смерті вони потраплять на очі чужим людям... Та коли ви почали відвідувати принца, у мене з’явилася надія дочекатися зустрічі з вами... І ось тепер я зрозуміла, що вона сталася не випадково». Ось так докладно вона розповіла Каору все, що було пов’язане з його народженням.