На цьому лист обривався. Зверху стояв напис: «Пані Кодзідзю».
Хоча поточений міллю папір відгонив цвіллю, але знаки на ньому виділялися чітко, немов щойно накреслені. «А що, якби цей лист потрапив в чужі руки?» — жахнувся Каору. Схвильований тим, що йому відкрилася особлива таємниця, він не мав сили їхати в Імператорський палац і зайшов у покої матері. Як завжди спокійна і зовсім молода, принцеса читала сутру, яку боязко відклала, побачивши сина. «Хіба я коли-небудь зможу сказати їй, що все знаю?» — подумав хлопець і вирішив заховати цю таємницю у своєму серці.
Під буком
Ніоу, принц Хьобукьо, 24—25 років, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внук Ґендзі
Юґірі, Правий міністр, 49—50 років, син Ґендзі та Аої
Каору, Сайсьо-но цюдзьо, Цюнаґон, 23—24 роки, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)
Восьмий принц, син імператора Кіріцубо, молодший брат Ґендзі
Ооїґімі, 25—26 років, старша дочка Восьмого принца
Нака-но кімі, 23—24 роки, молодша дочка Восьмого принца
Двадцятого дня другого місяця принц Ніоу вирушив на прощу до храму Хаседера в Хацусе, щоб нарешті виконати давню обітницю, яку відкладав протягом років. Та, мабуть, головною причиною цієї подорожі було для нього бажання зупинитися на нічліг де-небудь в Удзі. Хоч більшості людей назва цієї місцевості видавалася особливо неприємною{162}, але для легковажного принца вона звучала немов солодка музика. Принца Ніоу супроводжували майже всі високі вельможі, не кажучи вже про простих придворних, з яких, здавалося, у столиці не залишилося ні душі.
На березі річки Удзі містилася чудова простора садиба, що колись належала господареві дому на Шостій лінії{163}, а потім перейшла у спадок до Правого міністра Юґірі, який цього разу заздалегідь підготував її, щоб прийняти принца Ніоу. Сам Правий міністр мав намір зустріти принца, коли той повертатиметься з Хацусе, але несподівано йому порадили усамітнитися у цей, за певними ознаками, несприятливий день, і він попросив вибачення за відмову від великої честі.
Принц Ніоу був цим розчарований, але, дізнавшись, що його зустрічатиме Каору, зрадів, маючи надію, що той допоможе йому запізнатися з особами, що живуть на протилежному березі річки. Так було навіть краще, бо перед міністром принц трохи ніяковів і почувався ні в сих ні в тих. Принца Ніоу супроводжували сини Правого міністра — Удайбен, Дзідзю-но сайсьо, Гон-цюдзьо, То-но сьосьо, Куродо-но хьое-но суке. Як улюбленець Імператора й Імператриці, принц Ніоу користувався безмежною повагою у світі, а люди, так чи інакше пов’язані з господарем садиби на Шостій лінії або з його нащадками, обожнювали його і вірно йому служили.
До приїзду принца Ніоу у будинку Правого міністра все було прибрано й прикрашено відповідно до його призначення. Надані гостям різноманітні ігри — «ґо», «суґороку», «таґі» — допомагали їм згаяти час до вечора. Незвично довга подорож втомила принца, та оскільки він мав таємний намір залишитися в Удзі, то надвечір, трохи перепочивши, велів принести кото і влаштував музичний концерт.
Йому здавалося, що в такому віддаленому від світу закутку, на тлі плескоту хвиль, музичні інструменти звучали напрочуд виразно. А оскільки будинок принца-відлюдника містився зовсім поруч — досить було на човні лише один раз відштовхнутися жердиною, — то підхоплені вітром звуки музики швидко досягли Восьмого принца й мимоволі навіяли йому спогади про минуле.
«Як прекрасно звучить флейта! — мимрив він сам до себе. — Цікаво, хто це грає? Колись я чув, як грав на флейті господар садиби на Шостій лінії. Грав з особливою принадністю, що глибоко зворушувала душу. А ця флейта звучить яскраво, чисто і разом з тим величаво, наче підноситься до неба... Так, здається, грав один колишній Великий міністр... Цікаво, скільки років відтоді минуло?.. Я давно забув про музику, а місяці й роки пливуть одні за одними у такій безнадії, що навіть життям це не можна назвати... — згадував він, розмірковуючи над тим, як не допустити, щоб його вродливі дочки скніли до кінця свого життя в цих горах. — О, якби я знайшов для них покровителя!.. На жаль, єдиний, кого б я хотів бачити зятем, — це Каору, але він, здається, і не думає про подружнє життя. А нинішні юнаки такі легковажні...» Тоді, коли старий принц мучився сумними думками, а весняна ніч здавалася йому нескінченною, на протилежному березі річки, де веселилися захмелілі подорожні, вона швидко промайнула, і принц Ніоу, дивлячись на посвітліле небо, пожалкував, що доведеться повертатися до столиці.