Під небом, яке огортала легка весняна імла, проступали обриси вишень, цвіт яких де-не-де уже обсипався, але подекуди лише розпускався. Відображення у воді плакучих верб над річкою, покірних поривам вітру, було таким прекрасним, що нікому не спало б на думку відвести погляд від цієї чудової картини, що вже казати про принца Ніоу, для якого вона була цілком незвичною.
Каору не хотів пропустити такої рідкісної нагоди побачитися з Восьмим принцом, але не наважився на очах у всіх переправлятися через річку, щоб не видатися людям занадто легковажним. А тим часом, поки він вагався, від Восьмого принца принесли листа, написаного вишуканим скорописом:
Здогадавшись, що лист отримано з того самого будинку, який давно вже хвилює уяву, принц Ніоу прочитав його з особливою увагою. «Я сам відповім», — сказав він і відписав:
Каору все ж таки вирішив відвідати гірську оселю Восьмого принца, взявши з собою кількох юнаків, пристрасних любителів музики, які, переправляючись на протилежний берег, награвали мелодію під назвою «Хмільна радість». Сама оселя вразила гостей передусім тим, що до галереї від річки вели майстерно зроблені сходи, а вигляд будинку свідчив про тонкий смак і благородні звички господаря. Тож, не довго думаючи, гості зійшли з човна.
Звісно, обстановка тут було інакшою, ніж у будинку, який вони щойно залишили. Були тут плетені ширми, які можна знайти в будь-якому селі, скромне і водночас вишукане оздоблення... Все було ретельно вичищене і готове до прийому гостей. Чудові старовинні інструменти були розкладені так, наче ними нещодавно користувалися. Налаштувавши їх в тональності «іцікоцу», юнаки заграли «Діву із Сакура». Всі хотіли послухати, як принц грає на китайському кото, але він, взявши кото «со», лише зрідка, немов знехотя, підігравав їм. Можливо через те, що він грав у незвичній для молодих манері, всі вирішили, що нічого прекраснішого вони досі не чули. Гостина також було на славу, у найкращих місцевих традиціях. Навколо садиби принца жило чимало людей благородного походження і навіть уже немолодих нащадків імператорського роду. Усі вони співчували принцові й завжди були готові прийти йому на допомогу. Ось і тепер всі, хто міг, зібралися в його домі, й тому навіть вино розносили люди цілком благородної зовнішності, хоча і трохи старомодно вдягнені. Без сумніву, багато хто з них приходив, бо цікавився юними дочками принца, які переховувалися у внутрішніх покоях.
А тим часом принц Ніоу, нарікаючи на високе звання, яке обмежувало його свободу і не дозволяло чинити так, як підказує серце, сумував і зітхав: «Невже навіть тепер нічого не можна?» І от, не стримавшись, він зірвав прекрасну гілку вишні і через свого молодого помічника передав її дочкам Восьмого принца разом із такою запискою:
“І поля такими рідними здалися...”{164}».
Дівчата розгубилися, не знаючи, як краще відповісти. «Над відповіддю добре подумайте, але зволікати також не годиться», — зауважила одна з літніх служниць, і старша сестра, придумавши пісню, доручила молодшій записати її:
Навряд, а зовсім випадково...». Нака-но кімі написала все це бездоганно вишуканим почерком.
А тим часом невтомний вітер, гуляючи над річкою туди і сюди, переносив звуки музики з одного берега на інший... Згодом приїхав Кобай, тепер уже у званні «то-но дайнаґона», який за розпорядженням Імператора мав супроводжувати принца Ніоу до столиці, тож тепер ще з більшим почтом принц вирушив у зворотну дорогу. Його молоді супутники раз по раз озиралися, невдоволені тим, що доводиться залишати таку прекрасну місцевість, а сам принц Ніоу втішав себе надією ще коли-небудь сюди приїхати. Саме під час тієї подорожі, коли вишні навдивовижу буйно цвіли, а навколишній краєвид, з усіх боків оповитий легким серпанком, вражав рідкісною красою, чимало китайських віршів і японських пісень було складено, але, на жаль, я не змогла з ними ознайомитися...