Звістка про смерть Восьмого принца до сліз приголомшила Каору, який мав намір ще не раз спокійно поговорити з ним багато про що з того, що оминув під час минулої зустрічі, і стала наочним нагадуванням про швидкоплинність людського життя. Того останнього вечора принц казав, що вони більше не побачаться, але Каору, навіть звикнувши до того, що той гостріше за інших відчував непостійність цього світу, не повірив, що це станеться «не вчора, так сьогодні...»{167}. Каору послав Адзарі й дочкам принца листи, сповнені щирого співчуття. Оскільки ніхто інший не надіслав такого листа, то дівчата, навіть у страшному сум’ятті, були зворушені його довготривалою відданістю. «Втрата близької людини завжди видається горем, якого ніхто в світі не зазнавав, а тим гірше дочкам принца, що залишилися без усякої опори», — думав Каору і, приготувавши все потрібне для поминальних служб, послав гінця до Адзарі. Потім через стару пані Бен він подбав про те, щоб дівчата могли гідно віддячити монахам за поминальне читання сутр удома.
Хоча дочкам принца здавалося, що на землю опустилася вічна ніч, але тим часом настав дев’ятий місяць. Навколишні поля і гори набули сумовитого вигляду, часто сіявся холодний осінній дощ. Шелест листя, що одне за одним спадало з дерев, плескіт води у річці й водоспад сліз дочок принца — усе це, зливаючись воєдино, викликало у служниць, які марно намагалися втішити їх, тривогу за їхнє життя. У садибі принца також відбувалися поминальні молебні, а в його покоях зібралися всі його близькі з наміром пробути тут до закінчення жалоби. Звертаючи погляди до статуї Будди, яка нагадувала їм про покійного, вони проводили дні в молитвах.
Від принца Ніоу часто приходили гінці зі співчуттями, але дівчата не мали охоти відповідати. Їхнє мовчання принц сприймав як образу, знаючи, що до Каору вони ставляться по-іншому. Він раніше збирався поїхати разом з друзями в Удзі, щоб, милуючись осіннім багрянцем, оспівати його у китайських віршах, однак несподівано сумні обставини не дозволили і думати про таку розважальну прогулянку у цій місцевості.
Коли ж скінчилася жалоба, принц, сподіваючись, що нарешті сестри перестали плакати, знову послав їм в Удзі довгого листа, якого вони отримали холодного дощового вечора:
Як жаль, що Ви вдаєте, ніби не розумієте, який сумний настрій навіває мені небо цього вечора... Адже саме в зів’ялих полях приховано найбільше чарівності...»
«Ми справді занадто часто були до нього нечуйними, — сказала Ооїґімі молодшій сестрі. — Відповідайте хоч тепер».
«Я навіть не розумію, як узагалі ми дожили до цього дня, бо я і не думала, що коли-небудь знову візьму в руки пензлик. Невже минуло стільки сумних днів? — зітхнула Нака-но кімі й, засліплена сльозами, відсунула чорнильницю. — Я не думаю, що зможу щось написати. Я насилу підвелася, почала ходити, але ніколи не повірю, що наше горе скінчилося...» Її заплакане обличчя було таке чарівне, що у старшої сестри мимоволі защеміло серце.
Гонець, вирушивши зі столиці надвечір, дістався до Удзі вже затемна. «Як ви повернетеся до столиці? — занепокоїлися сестри. — Може, у нас заночуєте?» Однак гонець заявив, що має наказ повернутися негайно, і, зважаючи на це, Ооїґімі відповіла сама, хоча й не почувалася цілком добре:
Було вже досить темно, і на сірому папері знаки були ледь-ледь помітними. Не переймаючись витонченістю почерку, Ооїґімі писала, довірившись пензлику, а потім згорнула листа і передала гінцеві.
Коли гонець проїжджав мимо гори Кохата, почалася страшенна злива, але він, ні на мить не зупиняючи коня, бо ж вибрав його принц не з боягузливих, пробився через майже непрохідні зарості низькорослого бамбука і якнайшвидше дістався столиці. Покликавши гінця відразу до себе й побачивши, що той ущерть промок, принц особливо щедро винагородив його. Розгорнувши листа, принц Ніоу побачив, що його написано незнайомим почерком, набагато впевненішим і вишуканішим, ніж той, до якого він звик. «Цікаво, котра з них старша?» — гадав він і, не відриваючи очей від листа, довго не йшов у спальню.