«Спочатку він не лягав, бо чекав гінця... Тепер довго читає і перечитує... Видно, недарма...» — невдоволено шепотіли служниці, яким вже хотілося спати.
Вставши рано вранці, коли все навколо оповивав густий туман, принц написав нового листа:
Свої ридання я до нього долучаю...»
«Зайва чуйність у відповіді може завдати шкоди, — думала Ооїґімі. — Досі ми жили під надійною батьковою опікою. Тепер, коли нам довелося пережити його, ми маємо дбати не тільки про власний добробут, але й остерігатися, щоб наша мимовільна помилка не образила душу батька, який до останку думав лише про нас...» Сором’язлива і боязка зроду, вона так і не зважилася відповісти принцові Ніоу. Однак це не означає, що Ооїґімі вважала його легковажною, як більшість чоловіків, людиною. Навіть короткі листи, написані його рукою, вражали такою дивовижною вишуканістю почерку і вибором слів, яких вона не зустрічала у жодному з небагатьох листів, отриманих від інших людей. Однак відповідати на ці сповнені почуття листи вона не сміла, бо їй здавалось, що вона приречена жити в гірській глушині.
У той самий час дівчина ніколи не відмовлялася відповідати на теплі, співчутливі листи Каору. Жалоба за батьком ще не скінчилася, коли він сам приїхав до Удзі. Сестри перемістилися тепер у східний передпокій, де підлога була опущена на одну сходинку нижче{168}. Зайшовши в будинок, Каору викликав стару Бен як посередницю у розмові із сестрами. Його духмяний аромат, наповнивши собою похмуру оселю, так приголомшив дівчат, що вони не могли вимовити ні слова.
«Вам не треба мене остерігатися, а згідно з волею покійного батька, ви можете розмовляти зі мною без посередників, — сказав Каору, — бо я не зроблю нічого такого, що могло б вас образити...»
«Ой, та хіба ми думали, що доживемо до цього дня? — відповіла нарешті Ооїґімі. — І досі нам здається, наче ми бачимо сон, з якого ніяк не можемо прокинутися, а сонячне сяйво так засліплює нас, що ми не годні підійти навіть до краю галереї...»
«Я добре розумію глибину вашого горя і зовсім не раджу виходити надвір при світлі дня або місячної ночі заради власного задоволення. Бо це справді був би гріх...Та порадьте, що мені робити й думати?.. Адже я хотів би вислухати вас і хоч якось втішити...» — сказав Каору.
«Вам справді варто ставитися приязніше до гостя, який щиро хоче допомогти вам у такий скрутний час», — радили служниці.
Ооїґімі, поступово опам’ятавшись, усвідомила, наскільки віддано поводився Каору увесь час, коли неодноразово пускався у далеку дорогу через дикі поля для того, щоб відвідати їх у гірській глушині. Тож, хоч і вагаючись, вона все-таки пересіла ближче. Щиро й лагідно висловивши співчуття до їхнього горя, Каору згадав також про свою обіцянку, яку колись дав їхньому батькові, й своєю скромною поведінкою викликав у неї ще більшу довіру. Але сама думка про те, що вона вислуховує зовсім чужу людину, на яку, до того ж, останнім часом їй доводилось в усьому покладатися, бентежила і змушувала її, хоч і через силу, коротко відповідати, а, відчуваючи, яка вона нещасна, Каору до глибини душі жалів її. Дивлячись на обриси її сумної постаті за темною завісою, він згадав той досвіток, коли вперше побачив дочок принца.
прошепотів він, наче сам до себе.
“Нитки повилізали з рукавів...{169}”...» — відповіла Ооїґімі й, не витримавши, зникла в глибині покоїв.
Не в змозі її затримати, Каору лише розчаровано зітхнув. Натомість, щоправда, не дуже доречно, до нього вийшла стара Бен, яка довго розповідала різні зворушливі історії з минулого і сьогодення, і її, свідка неймовірних подій, Каору вислухав з доброю поблажливістю, без зневаги до її старості.
«Я був ще малим, коли не стало господаря садиби на Шостій лінії{170}, — почав Каору, — і вже тоді я збагнув, яким безрадісним є цей світ, а, подорослішавши, я впевнився, що всі чини, почесті, по суті, нічого не варті. Тепер, коли раптово обірвалося життя вашого пана, який, здавалося, знайшов нарешті бажаний спокій у цій гірській оселі, я остаточно переконався у марноті всіх мирських надій. Однак його дочки залишилися зовсім самі. Тож чи можу я поставитися байдуже до їхньої долі, навіть якщо таким чином прив’язуюся до цього світу? Ні, не можу і поки житиму, останньої волі покійного я не порушу. Але відтоді, як ви розповіли мені цю неймовірну стару історію, я остаточно вирішив не залишати слідів у цьому світі...»