«Якби батько тільки постригся в монахи, а не покинув цей світ назавжди, у нас повсякчас бували б люди... О так, хоча нам і тоді було б гірко, але ми принаймні могли б час від часу бачитися з ним», — казали вони.
запитала старша сестра, а молодша відповіла:
А сніг, ніби навмисне, все падав і падав...
Оскільки Каору побоювався, що не матиме вільного часу для поїздки в Удзі на початку нового року, то вирішив відвідати дочок покійного принца наприкінці старого. Через те, що на заметених снігом дорогах перестали з’являтися навіть звичайні люди, сестри сприйняли приїзд такого блискучого вельможі як прояв його щирих намірів, а тому цього разу зустріли його привітніше, ніж звичайно, приготувавши йому гідне місце в домі. Служниці навмисне для нього витягли звідкись дивом непочорнілу жаровню, і старанно струшуючи з неї пилюку, розповідали гостю про те, з яким нетерпінням колись очікував його приїзду Восьмий принц. Сором’язлива Ооїґімі не була готова до безпосередньої зустрічі з гостем, але щоб не здаватися неввічливою, врешті-решт погодилася на розмову з ним через завісу. Хоча їхню розмову важко було назвати невимушеною, але ще ніколи Ооїґімі не відповідала на його запитання так докладно, і це приємно здивувало Каору. А коли у нього мимоволі промайнула думка, що, може, не завжди їхні стосунки залишаться такими відстороненими, то він аж засоромився: «Все-таки, яке ж мінливе людське серце!»
«Принц Ніоу замучив мене докорами, — розповідав він. — Чи то я колись обмовився йому про останнє прохання вашого батька, чи то він, кмітлива голова, сам про це здогадався... У всякому разі він сподівався, що я замовлю за нього слово, але через вашу байдужість безупинно звинувачує мене у поганому посередництві. Мені прикро про це чути, бо саме я колись вказав йому шлях до вашої гірської оселі. А ви не могли б мені сказати, чому нехтуєте принцом? Я знаю, що багато хто осуджує його за легковажність, але якби ви знали, яке чутливе у нього серце! Кажуть, що принц зневажає піддатливих жінок, яким досить навіть жартома натякнути... Але ж є й інші жінки, спокійні й покірні зовнішнім обставинам. Вони дотримуються звичаїв, і, смиренно зносячи будь-які зміни у житті, не нарікають на свою долю навіть тоді, коли життя складається всупереч їхнім бажанням. Бо, мовляв, так судилося і немає жодної ради... Як правило, саме такі жінки й бувають щасливі в шлюбі. Щоправда, трапляється й так, що навіть такий шлюб руйнується, як береги річки Тацута... І все-таки я переконаний, що принц здатний на глибокі почуття і ніколи не залишить уподобану жінку, яка, в свою чергу, постарається своїми ласками і турботами зберегти його прихильність. Оскільки я знаю про такі його чесноти, про які ніхто і не підозрює, то якщо ви не проти, я зроблю все, що в моїх силах, щоб вас з ним поєднати. І не пожалію своїх ніг, прокладаючи для вас цю дорогу...»
Оскільки Каору говорив цілком серйозно, то Ооїґімі, відкидаючи думку, що ідеться саме про неї, силкувалася придумати відповідь, беручи на себе роль матері молодшої сестри, але, відчувши, що не може знайти потрібних слів, усміхнувшись, промовила: «Та що вам сказати? Все це так несподівано й складно, що я й не знаю...» Її простодушна відповідь зворушила Каору й він промовив: «Я не думаю, що мої слова обов’язково стосуються лише вас. Ба більше, я хотів би щоб ви, як старша сестра, правильно зрозуміли мій намір, заради якого я пробирався сюди крізь замети. Крім того, я не впевнений, що принц має на увазі саме вас. Так, він писав до вас, але чи можна сказати, кому саме призначалися ці листи? Хто з вас зазвичай відповідав йому?»