Це запитання так спантеличило Ооїґімі, що вона не змогла нічого відповісти, а лише подумала: «От добре, що я ніколи, навіть жартома, не відповідала принцові! Звичайно, нічого особливого в цьому немає, але що б я зараз сказала панові Каору? Та я згоріла б від сорому!»
написала вона і підсунула аркуш паперу під завісу. «Ваше виправдання не заспокоює мене, а, навпаки, підсилює сумніви...
Можливо, так я вас переконаю у тому, що недарма із щирим серцем сюди приходив», — промовив Каору, але Ооїґімі, розгубившись від несподіваного зізнання, не знала, що й відповісти. Вона ставилася до нього приязно, без зайвої манірності, звичної для теперішніх дівчат. Було помітно, що в неї приємна, великодушна вдача.
«Напевне, саме про таку ідеальну жінку я і мріяв», — подумав Каору. Хоч він старався натякнути їй на глибину своїх почуттів, але вона вдавала, ніби нічого не розуміє, тож йому іншого не залишалося, як перевести розмову на події давно минулих днів.
«Як зовсім смеркне, може випасти такий сніг, що закриє собою все небо», — попереджали супутники Каору. На жаль, пора було повертатися.
«Тут, куди не глянь, усе навіює смуток, — сказав він на прощання. — Тож я був би щасливий, якби ви згодилися переїхати в інше місце, таке ж тихе, як і гірська оселя, а крім того, безлюдне{171}...»
«Ото було б щастя!» — зраділи служниці, краєм вуха почувши його слова. А от Нака-но кімі, побачивши на їхньому обличчі усмішку, незадоволено насупилася — мовляв, навіщо кудись їхати?
На прохання сестер служниці принесли для гостя плоди, а для його супутників закуску й вино. Той самий сторож, що колись прославився запахом одягу, який йому подарував Каору, тепер із зарослою бородою справляв досить неприємне враження. «Ненадійний слуга», — подумав Каору, підкликавши його до себе.
«У будинку стало зовсім сумно, після того як вашого пана не стало», — сказав Каору, і старий, безпорадно скривившись, заплакав.
«Я не мав на світі на кого спертися, — відповів він, — але принц прихистив мене, і завдяки йому я прожив понад тридцять років. А що мені робити тепер? Навіть якби я пустився блукати по горах і долинах, то під яким деревом знайшов би надійний притулок?»
Каору попросив відкрити для нього покої принца. Товстий шар пилу лежав на всьому навколо, тільки статуї будд були прикрашені квітами: як видно, сестри часто молилися тут. Поміст для молитовного обряду було прибрано і підлогу ретельно заметено. Згадавши, як колись він відкрив принцу своє заповітне бажання і той обіцяв йому свою допомогу, Каору вимовив:
Він стояв, притулившись до стовпа, а молоді служниці з-за завіс милувалися його стрункою постаттю.
Як посутеніло, супутники Каору попросили управителів його найближчих маєтків привезти фураж для коней. Сам Каору, нічого про це не знаючи, був украй здивований, побачивши у дворі галасливий натовп по-селянськи одягнених людей, і вдав, ніби приїхав сюди, щоб відвідати стару Бен. Потім, розпорядившись, щоб управителі й надалі допомагали дочкам принца, поїхав у столицю.
Тим часом старий рік змінився новим, небо проясніло, крига вздовж берегів річки почала танути, але засмучені сестри, оглядаючись навколо, не йняли віри, що все ще живуть. Від монаха Адзарі їм принесли зібрані начебто на проталинах паростки селери болотної та пагони гірської папороті. Служниці відразу використали все це для приготування пісної трапези. «Як чудово, що саме в такій глушині й можна, спостерігаючи за рослинами і деревами, судити про перебіг днів і місяців», — казали вони. «І що в цьому чудового?» — дивувалися сестри.