Того ж дня тлінні останки нещасного Геника й присипали за наказом голови сільради дядько Петро, Василь та Підлісний з Кобиляком, прикривши тільки віком від домовини, і то на три чверті, бо ноги бідолашного Геника у величезних гуманітарних бутсах з невідомих причин не вміщалися під ним.
— Ну от і поховали останнього колгоспника, — сказав, акуратно підрівнявши лопатою Геникову могилку, найстарший з чоловіків — Петро. Інші, ввігнавши заступи в землю, — мовчки закурили. Єдина по похороні жінка — тітка Степаня заплакала, а знервований останніми подіями в селі голова несподівано для всіх пообіцяв відспівати Геника з мамою на першій же службі Божій у церкві, яку пообіцяв звести у їхньому селі благодійник їхній — Степан Самойлович Яроцький.
У відповідь на цю обіцянку з глибини полів вітер доніс щось схоже на тихе зітхання…