Отож і пливе красуня галера з усім бойовим припасом: є на ній і порох, і ядра для гармат, і мушкети, й луки. Є, звісно, добрі стрільці та меткі гармаші — про все подбав молодий Гусейн-ефенді, рушаючи з Трапезунда. Була галера батькова, а стала його: місяць тому раптово помер старий і залишив синові без ліку всякого добра — самих тільки маєтків п’ять чи шість — не об’їдеш і за тиждень. Та Гусейн не маєтки об’їздить, пливе в місто Гезльов на заручини.
Має тамтешній санджак доньку на виданні, гарну, як сонце: хоче Гусейн посватати її, а тоді осісти в Гез- льові. Місто багате, має ринок, де продають бранців; здалека приїздять по них купці-багатії з заморських країв: на півсвіту ширяться чутки, що невільники тут найдешевші. Багатіє на цьому султанська казна, не бідніє й санджак — така про нього слава.
...Ущух вітер, мляво звисають вітрила на щоглах, та галера пливе хутко.
Три з половиною сотні невільників сидять за важкими веслами-опачинами: це для них і б’ють у тулум- баси, щоб веслували одностайно.
На носі галери примостився смуглявий голомозий хлопчисько. В руках у нього кийок, на колінах мідний тулумбас-бубон. Вдарить раз — підведуться весла вгору, вдарить два — зануряться в воду.
Струмує піт по худих, зарослих обличчях, хрипко, із стогоном, дихають голі груди: п’ятеро невільників насилу повертають важку опачину. Кожен прикутий: ланцюгом до лави — ні встати, ні випростати затерплі ноги. Впустить на хвилину весло, щоб перепочити,— зразу де не візьметься наглядач, шмагоне бичем по спині, аж закипить кров’ю червоний рубець, гримне: «Веслуй, собако!»
А почує стогін — шмагатиме дужче: на те він і наставлений, хазяйський посіпака!
І хоч би турчин був, так ні ж — русин, Ілляшем звуть! Потурчився і сам став гірший за бусурмена.
Оце ходить і стежить, ходить і винюхує, чи не байдикують невільники, чи не перешіптуються тайкома, готуючи змову?
Ходи, ходи, недовірку! Як схочуть веслярі перекинутися словом, ти й не почуєш! Аби тільки зрозуміли один одного, бо кого тільки нема на цій галері! І не вгадаєш зразу, хто звідки: де трима весло поляк чи італієць, а де бранець з України чи Русі.
Усі однаково світять кістками, в усіх падають на груди довгі бороди: ізсушила людей клята неволя, вкрала блиск з очей, притрусила волосся сивиною.
А галера біжить та біжить. Де не взявся вітер, засвистів за кормою. Знялися піняві хвилі, захлюпали через низькі облавки, заливають веслярів з ніг до голови: вони лише щуляться та пересмикують плечима.
Гаразд, що літо, вода тепла, не студить, а бадьорить, трохи відганяє втому...
Напнулися, забриніли на щоглах тугі вітрила, додали галері ходу.
Невільники покинули весла: саме вчасно допоміг вітер, настала обідня година.
На високий поміст вздовж лав повиходили матроси з кошиками й жбанами, почали роздавати їжу: сухарі, воду, солонину, чорну, смердючу. Галерники лише кривилися та зітхали, беручи кожен свій пай.
Покинув свій бубон і хлопчина-тулумбаш, теж узяв кошика.
Став біля першої лави з лівого боку, хутко попаю- вав харчі, а високому весляреві, що сидів посередині, крадькома впхнув у долоню велику часничину. Оглянувся, чи не бачить хто, підморгнув, хитро блиснув чорними очима.
Спасибі, Аліме! Здоров рости! — хитнув сивою головою весляр. Розламав часничину на зубочки, дав трьом сусідам — на лаві сиділо четверо замість п’яти — один невільник умер за веслом, ледве галера рушила з Трапезунда.
Галерники жадібно захрумтіли часником. Це був дорогий дарунок; від сухарів та гнилої солонини нападала підступна хворість — цинга: набрякали ясна, випадали зуби, червоні плями повзли по тілу.
Доки будете жерти, чума б вас напала?! — несподівано загорлав наглядач, визираючи із свого закутка.— Ану, беріться за весла!
І чого ото репетуєш, чого горлянку дереш, Ілля- ше? — спокійно спитав сивий весляр, збираючи останні крихти з долоні.— Однаково паша по обіді спить у наметі — не побачить, як ти з шкури пнешся.
І дивна річ — потурнак, завжди скорий на бійку, підскочив, замахнувся бичем, але не вдарив. Вилаявся і пішов у свій закуток.
Не чіпай лиха, Самійле... — пошепки порадив сусід.— Замордує...
Він? Мене? Духу не стане, хоч і катюга...
Поплював у мозолясті долоні, взявся за весло.
Ану, давайте, хлопці! Бий у тулумбаси, Аліме.
Босоногий Алім слухняно кивнув, стукнув у бубон.
Важко звелися й занурилися у воду весла. Ілляш знову вийшов на поміст і помалу рушив уздовж лав, сердито стежачи за веслярами. А на передній лаві, мов і не бачили його, ледве чутно заспівали хрипку невільницьку пісню:
На Чорному морі, на камені білому Ясен сокіл-білозорець квилить-проквиляє,
На небо поглядає,
Смутно себе має.
Усі зорі на небі похмарило
Ще й половину місяця хмарами закрило,
А ізнизу буйний вітер повіває,
Якорі зриває,
Байдаки козацькі затопляє.
Не багато гинуло, не мало,
Три полки козацькі потопало,
А між ними батько — гетьман запорозький.
Ох, неправда! Не втонули козаки, а краще б втонули. Вертали байдаками з походу, вже й до лиману Дніпрового допливали, коли знявся низовий вітер і погнав байдаки назад, у море.
Братчики веслували, аж кров цебеніла з долонь, але не втекли від своєї долі. Ледве вщух вітер, наскочили султанські галери, оточили,— зачепили клятущі бусурмени гаками за облавки, сипнули в байдаки — ніяк було відбитися.
Хоч боронилися запорожці до останку, усіх позахоплювано в полон, а з ними й гетьмана — Самійла Кініку.
..Ось він сидить на невільницькій лаві, закутий у ланцюги, двадцять років сам собі не вірить, що таке з ним сталося. П’ять років нагонив страху на турків і татар, водив у походи по двісті байдаків і по триста, ніколи жодного байдака не згубив, а на шостий рік трапив у біду.
І викупу не схотів Селім-паша, як його полонив. За султановим наказом гнав гетьмана в ланцюгах через увесь Стамбул, а тоді забрав до себе на галеру, посадив за опачину. Із Січі прийшов лист — запорожці обіцяли паші золота, скільки сам схоче, аби лише відпустив кошового з братчиками.
Але впертий турок — ні та й ні! Ще б пак: не в кожного за весляра отакий бранець.
А козак не корився: тричі тікав з галери. Тільки ж не щастило — за кожним разом ловили, били навми- руще, накладали ще важчі кайдани.
Страх здумати, які муки прийняв. А таки ж не загинув, живий і досі...
Вже й одіж на ньому потліла, висить рубцями. Тільки пояс козацький лишився — диво, що ніхто не зняв! Береже його гетьман, як своє око, прикрива лахміттям і вві сні торкає — чи ще є на тілі?
...Зігнувся над важкою опачиною Самійло Кішка, тяжко-важко зітхнув.
Там, на Україні, мабуть, і згадки про нього нема — давно поховали. А він пам’ятає свою землю, ох, як пам’ятає!
Визволь, господи, невільника з неволі,
На прості дороги,
На яснії зорі,
На тихії води,
На руський берег,
У край веселий...
Сумно благала пісня. Хрипкі голоси веслярів вивели останні слова й змовкли.
Старий гетьман похитав головою: «Ой, щось не дуже господь визволяє невільників! Поки живі... самим треба!..»
От і ніч іде, веде сни за собою, кожному свої — кому добрі, кому недобрі. Коло невільників стала, труснула м’яким рукавом — спіть, бідолахи!
І вже шумить дрімливою хвилею Дніпро, стріля вгору іскрами високе багаття. Козаки полягали кружка біля вогню, гріються, зморені. Дехто вже й спить.
Та молодші козаки й джури не сплять — слухають кобзаря. Сидить на пеньку, освітлений червоним полум’ям, сиве волосся падає на плечі, моторошно чорніють провалля очей, випечених у неволі. А голос не старечий — високий:
Ой пішли козаки на чотири шляхи,
Що на чотири шляхи, а на п’яте — на Поділля.