...Хлюпотить під ногами вода, звисають над головою важкі зубчасті брили. Певне, в скелі видовбано цей страхітливий льох. Звідси вже нікому не втекти, не підкопатися під мури — спробуй голіруч пробити камінь!
Десь тут, у глухій печері, тримає паша гурт козаків, що їх багато років тому полонив у поході. Відколи загнали під землю, ще ні разу не скидали з них ланцюгів, не давали вийти й на хвилину, побачити сонце. Мабуть, вже й кістки їхні потліли в кайданах...
Та де ж запорожці? Хідник зверта праворуч, гине в мороці. І раптом крізь камінь пробилися голоси, брязнуло залізо. Є! Десь тут, близько.
Скупий вогник смолоскипа побіг по чорних, нерівно тесаних стінах, чіпляючись за мокре павутиння, шугнув у чорний закуток. Двері! І так само два замки на них...
Знов важко, з натугою, двічі заскреготів ключ. Маруся шарпнула клямку — й стала. Наче в могилу зайшла! Сморід, задуха...
Назустріч заворушилися людські тіні, забряжчали кайдани.
Хто це? — спитав хрипкий голос.
Однорукий!
Маруся поставила глек, скинула з плеча кошики.
То я! — відповіла тихо.
Жінка! — здивувався козак. — Стривай! Це ж ти, мабуть, ота Богуславка! Диви — прийшла, не злякалася...
Де там не злякалася! Жах душив Марусю за горло, не давав зітхнути.
Я вам їсти принесла. Узавтра Великдень... свято...
Свято... Коли б на волю — ото було б свято! Чого ж стоїш? Давай, що принесла.
Пити! Пити! — застогнали в кутку кволі голоси.
Матінко! Хто там? Лише тепер, трохи звикши до
темряви, побачила Маруся, що там, у тісному кутку, прикуті ланцюгами до стіни — люди, не люди — якісь кістяки. Довгі сиві бороди, висохлі пазурясті руки...
Та це ж оті мученики, що стільки років нидіють під землею! Знав паша, до кого вкинути запорожців!
Зараз, зараз дам пити!
Вона метнулася, поналивала всім води в череп’я, порозкладала їжу.
Ой молодичко! — прохрипів в’язень, простягаючи до черепка скоцюрблену руку.— Було б тобі мовчати, що завтра Великдень. Аж за серце вхопило.
Що скажеш на це? Маруся тільки сльози ковтала.
Ану, хлопці! — гримнув раптом однорукий.— Чи пан, чи пропав! Відмикай нам кайдани, Богу- славко!
Це ж як? — сполотніла вона.
А так. Ключі в тебе є? Давай сюди!
Тільки зараз впало їй в око, що на ланцюзі, який сковував запорожцеві вцілілу руку з ногами, висить замок.
Хотіла відступитися — й не змогла.
Побігла, принесла в’язку. Двома ключами повідмикала кайдани.
Не вірячи собі, випростували бранці затерплі руки й ноги.
Не баріться, хлопці, не баріться! — наказував однорукий.— Тікаймо, поки турки не схаменулися!
Десь тут є човен чи байдак який?
Галера є! — згадала Маруся.— Стоїть недалечко.
А ми! А нас...— жалібно застогнали прикуті до стіни в’язні.— Хоч у море вкиньте, тільки тут не лишайте... Братчики!
Запорожці метнулись до них. Повиривали із стіни іржаві гаки, порозбивали ланцюги, навічно заклепані на худих тілах.
Стривайте! — зупинив братчиків однорукий, блиснувши очима.— Хоч і шкода часу, а утнемо туркам штуку. Хлопці, хутчій замикайте кайдани знову! Хай думають бусурмени, що нам чорти помагали.
...Ледве помітною при світлі пізнього місяця стежкою вивела Маруся козаків на берег.
Галера стояла порожня: дозорці разом з усіма правовірними молилися в мечеті, не чуючи ніякого лиха. Навіть кладки, перекинутої на галеру з високої кам’яної коси, не прибрали.
Ну, Богу славко, бувай здорова! Спасибі тобі. Може, з нами поїдеш?
Маруся зітхнула.
А синок?
Гляди: дізнаються — уб’ють тебе!
Уб’ють, то й уб’ють. Нічого не вдієш...
І стрималась — не заплакала. Тільки руки заломила.
Козаче, голубе, не минай Богуслава: там моя мати! Побачиш,— скажи: хай добра не збуває, мене не шукає, бо я вже в могилі...
Тихо звелися й пірнули у воду весла. Галера по- пливла-полетіла, мов на крилах.
Стоїть Маруся, дивиться вслід. Хоче йти назад і не може...
Одна в людини мати — одна батьківщина. Хто втерле її — не матиме долі довіку!
ПРО ХВЕДОРА БЕЗРІДНОГО
Літа пугач коло Січі Та й «пугу!» та й «пугу!» Вирушайте, козаченьки,
До темного лугу!
Ідуть лугом бусурмени,
А сліду немае!
Попереду чорний турчин Сивим конем грає.
...Нема в цієї пісні ні кінця, ні початку, вже давно позабували люди, як вона й співається, а це ж бувальщина, щира правда! Отак воно й сталося колись...
Триста вершників мчало на Січ аж з-за дніпрового гирла, з турецької фортеці Очакова, і вів їх здорови- ло-сотник Арслан-бей.
Днів з десяток тому одурили запорожці всю турецьку сторожу на дніпровім гирлі — промкнулися вночі байдаками коло узбережних фортець, хоч і протягли турки довжелезного залізного ланцюга впоперек Дніпра, а біля нього поставили наїжені гарматами галери.
Та хитрі січовики пустили поперед байдаків зрубані дерева, поначіплявши на їхнє гілля брязкотли- вого залізяччя, й поки турки з переполоху гатили по тих деревах з усіх гармат, козаки пропливли попід ланцюгом і шугнули в Чорне море.
Отож і вибралися турецькі кіннотники в похід, щоб наскочити на Січ уночі, зненацька та помститися за таку зухвалість.
З тиждень тайкома скрадалися плавнями, не палили вогню на перепочинках, обв’язували коням морди сирицею, щоб не іржали, дослухалися до кожного шелесту.
І прогавили... На сьомий день налетіла сотня січовиків, мов з неба впала, врізалася клином у турецький загін, тільки шаблі засвистіли.
Попереду мчав на білогривому коні молодий курінний отаман у червонім жупані. Перший кинувся він у січу: йому було за що сквитатися з турками. Не мав козак ні роду ні племені, ні батька ні матері, ні сестри ні брата — всіх полонили бусурмени, погнали в Туреччину, як він був ще малий.
Схопили б і його, вже й перехилився був з сідла якийсь лупоокий вершник, та хлоп’я, заверещавши не своїм голосом, без тями чкурнуло в поле, заховалось у високому житі.
Хтозна, що з ним сталося б,— турки спалили все село до пня, не лишили й душі живої,— але їхали днів за три біля згарища запорожці, побачили білоголове хлоп’я, що спало в теплому попелі, зібгавшись, мов котеня, і забрали його з собою.
Хоч як допитувались — воно тілько й знало, що звати його Хведорком. Отож і прозвано знайду на Січі Хведором Безрідним.
Недурно кажуть: «Козакові Січ — мати, а Великий Луг — батько». Ледве підріс, став Хведорко джурою, доглядав сотникового коня, чистив зброю; згодом добув огира в бою й сам став козакувати, а оце рік тому обрали його січовики на курінного отамана, не зважили й на молодий вік, такої слави зажив козак у походах.
...Шалено рубається Хведір, весь побілів од люті. Бач, куди вихопилися турки — на Січ прямували псяюхи! Не топтати ж їм дороги до неї, всі до одного ляжуть отут, на березі, кістками!
Гей, братчики! — гука Хведір козакам. — Не спускайте ока з бусурменів, щоб не промкнувся котрий очеретами! Та самі ж, глядіть, тримайтеся купи!
Крешуть іскри козацькі шаблі: чи не сотня ворогів лягла трупом.
Але схаменулися й турки: несамовито кидаються на запорожців, як голодні вовки. Одчай додає їм сили. Нема більшої ганьби, ніж втекти з бою.
Трапила коса на камінь: краще й козакам тричі вмерти, ніж відступити, пустити на свою землю ворога.
Кинув Хведір оком на братчиків,— нема й половини.
Ану, хлопці, вдармо ще раз! — підохотив хрипко, витираючи кров з обличчя.
Не сам Хведір у бою — біля нього вірний джура Ярема.
Ой батьку отамане, стережися! — гукнув Ярема несамовито.
Глянув Хведір — і шарпнув коня вліво. Коло самісінького вуха свиснула куля з мушкета. Цілив височенний, плечистий турок, що біля нього купкою збилися кіннотники.
Кепсько поціляєш, турчине! Ось я тобі покажу, як у нас цілять!
І погнав коня просто на нього, закрутивши над головою лезом.
На мить ущухла різанина: мов заворожені стали козаки й турки, прикипіли очима до своїх ватажків — хто переможе?