І сниться їй: кудись вона іде, якоюсь зеленою та глибокою долиною; і по сей бік гора, і по той бік — друга. Гори покриті темним лісом, а долина — як рута зелена. Сонце світе, золотить і гори, і ліси, і долину. Там, на праву руч, на горі, на самому шпилечку, стоїть, як лялечка, біла церковця й неначе хитається, сяючи золотим хрестом і банями. «Що це за місце? Чи не Київ, бува?» — думається їй. І от вона простує до церкви. Висока гора, і схід на неї крутий, змією кругом шпиля так і обвився. Та невже ж вона не збереться? Підійде трохи, спочине та й знову підійде. Тільки що піднялася височенько, бачить — між деревом щось за звір лежить і прикро-прикро дивиться на неї… Очі його, як жар, горять, а сам страшний та лютий. Вона так і прикипіла до місця, а звір — ані змельне… «Господи! — думає Пріська. — Де ж мені дітися? Куди сховатися?» Тільки що вона хотіла ступити, а звір так і кинувся на неї… «Се ж вовк!» — наче блискавка, мелькнула думка в її голові, і разом з думкою її кольнуло і в серце, і в голову, і у ноги… Вона жахнулася-кинулась.
Тіло її тремтіло, а серце так билося, коли вона прийшла до пам'яті. Господи! Що се за сон? Що він віщує? Вона знала, що коли собака сниться — то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике горе.
Вона похвалилася Христі й Одарці.
— То вам од усяких клопотів та й сни такі сняться, — заспокоювала Одарка.
Та Пріська не заспокоїлась. Той сон так і стоїть перед нею як живий: вона його ніяк не забуде…
Минув тиждень. Була вербна неділя[15]. День обіця бути погожий: на небі ні хмарочки, ні плямочки — чисте, глибоке, широке. Сонце так сяє і гріє, у повітрі тепло. Калюжки, що звечора позамерзали, одтали, тихо вода дзюрчить поміж талим снігом.
— Ну, вже ж, мамо, сьогодні зарані упораюся, зарані пообідаємо, та піду хоч раз погуляю. Я ще сії весни і не гуляла, — каже зранку Христя.
Пріська не перечила: хай піде, хай погуляє! Тільки що з церкви вийшли, зразу вони і сіли обідати. Ще і обіду не дообідали, як чує Пріська — щось шамотить у сінях.
— Кого ж то бог несе? — спитала вона, кладучи ложку.
У хату уступив соцький Карпенко. Привітався, з неділею поздоровив.
— Спасибі, — одказує Пріська, а в самої серце так і затіпалося. «Чого се?.. Видно, щось таке…»
— А що скажете? — допитується.
— До вас. За вами, — одказує Карпенко.
— Чого се?
— Не знаю. Старшина звелів: «Піди, — каже, — скажи, щоб прийшла у волость».
— Що ж там у волості вашій?
— Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не дослухаєшся.
Чудно Прісьці і страшно. Вона нікого не позивала, і на неї, здається, нікому пеняти, а в суд кажуть. Хіба Грицько що підстроїв?
І не дообідала — пішла, їй так важко, так гірко. Серце так неспокійно б'ється… Наче на муку або за лихом яким іде вона — так важко іти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночі. А серце так і токоче… чує, чує лихо…
Насилу додибала.
Волость уся в зборі: старшина, писар, староста, судді, соцькі.
— Привів, — довів Карпенко старшині.
— Де вона?
Пріська виступила вперед.
— Ось на тебе жаліється Загнибіда, — каже старшина.
— Який Загнибіда?
— Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Він тепер у городі живе.
— Пам'ятаю.
— Пам'ятаєш? Так от він і жаліється, що ти досі йому своєї дочки не доставила.
— Якої дочки? З якої речі? — гнівно відказала Пріська.
— Ти ж найняла її, чи що.
— Коли? Та я його літ десять, як і в вічі бачила.
— Не так трохи, — умішався писар.
— Та я допевне не знаю. Що він там пише — прочитайте, — сказав старшина.
Писар почав читати. Складно, по-писарській була написана бумага, що Загнибіда ще об Миколі договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублів у рік на його, Загнибіди, одежі; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п'ять рублів за півроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довідавшись об Притичиній смерті, він, Загнибіда, просе тепер волость заставити Притиківну Христю або гроші за півроку одслужити, або ж віддати сім рублів, бо від часу позики пройшло уже більше трьох місяців і він, Загнибіда, яко крамовий чоловік, позбувся росту не менше як на два карбованці.
Пріська слухала і нічого не розібрала. У її голові, наче гвіздки, стирчать слова: «Загнибіда… п'ять рублів… Пилип… дочка…»
Ув очах у неї жовто, аж темно, світ витушкою йде кругом неї.
— Розібрала? — спитався старшина.
Пріська уставилася очима у його.