— Просимо, добрі люди, хліба-солі одвідати, — запрохував Загнибіда. — Спасибі вам, що не цураєтесь, не забуваєте.
— А ви таки наготували чимало! — мовив до нього батюшка.
— Тільки й нашого, отець Миколай! Тільки й нашого… Що нам зосталося з старою? Дітками господь не благословив… Отак добрі люди зійдуться, погомонять… Тільки й нашого… Хоч воно тепер усе утридорога стало. Та подумаєш: нащо нам те багатство? для кого його збирати? Помремо — не заберемо з собою… Просимо ж покорно… Отець Миколай! Антон Петрович! Федір Гаврилович! Хто ж після першої закушує?.. А ви чого стоїте? — гукав Загнибіда на дяка. — Гай-гай!
Знову усі заколесили біля столу; поміж другими й старий дяк тіпає головою.
— А ти гляди мені й сьогодні не налижись, як учора! — гарикнула до нього висока суха баба з білими, наче олив'яними, очима, сіпнувши так за рукав, що той аж поточився.
— Єфросинія Андріївна! Єфросинія Андріївна! — мовив дяк тихо. — Он — чужі… он — люди…
— А вчора бачив людей? А молодиць, небійсь, бачив?
— Так його, так! — умішався Колісник у змагання дяка з дячихою. — Одзоліть його, Єфросинія Андріївна! Хай не буде такий голінний до вашого брата. А то — апостола у церкві читає[17], а набік молодицям «шерденько» шепче.
— І ви на мене! — мовив дяк, вихиливши чарку горілки. — У мене он зубів у роті немає!.. — І він показав йому свої почорнілі ясна.
— А нащо тут зуби? Щоб поцілувати та ще й укусити! — жартував Колісник.
Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лиці мінилася та очима, як відьма, водила. Дяк мерщій подрався поміж людьми у кухню.
— Ви таки його стережіть, Єфросинія Андріївна, — цькував Колісник. — Ви не вдаряйте на те, що зубів у його немає. Він і без зубів нікому не дає спуску. А що, коли б йому зуби!
— Хіба я не знаю? — гримнула дячиха. — Знаю! Прожила сорок літ з ним — знаю! Сказано: як жеребець той!
Крик реготу знявся кругом неї і розкотився по всіх хатах. Люди — лоском лягають, аж за животи беруться; а Колісник — хоч би тобі моргнув — тільки очима грає.
— Правду, святу правду мовите, Єфросинія Андріївна, — кліпає він, — нестеменний жеребець! От і тепер: чоловік у кухню тікає? Знаємо ми… Старий, а хитрий… Там у Петра Лукича нова наймичка та ще, не взяв її ворог, крижаста така… Он куди його тягне! Он куди він стриже!
Дячиха аж запінилася і, розпихаючи людей, помчалася у кухню. Люди реготали; декому заманулося піти подивитись, що буде з дяком.
— Ходімо! — кликали Колісника.
— Хай їм! — одказав той. — Почудачили — ходімо зап'ємо.
Хто потяг у кухню, хто пішов за Колісником до столу, де поважно розсілися батюшка, диякон, Рубець, Книш.
— Що тепер наша служба? якії нашії доходи? — мовив батюшка до Рубця. — Як у панів хрестяни були — ото так! Тоді — доходи! Бог дав свято… Зараз і везуть тобі з економій: той — того, той — другого… цілими хурами… А тепер що? З отих шагів потягнеш? Та ще й то як почнуть ділити!
— Господь не оскудіває в своїй милості![18] — підводячись, гарикнув диякон і потягся до чарки.
Молодий батюшка тільки головою скрутнув.
— Любимець протопопів, так йому нічого, — мовив тихо, зітхнувши.
— А вже в нас протопоп! — додав Рубець.
— Христос воскрес! — наче з великого дзвона вдарив диякон.
— Воістину! — одказав Колісник, підходячи до його.
— От! — зрадів диякон. — Оце так! А то бідкається!.. Доходів немає; молодій попаді шиньйонів справляти ні з чого, — бубонів він до Колісника буцім тихо, а так, що усі чули. — Хай менше попадю пускає з паничами виходжувати, то й доходи будуть, — додав і побрався геть.
За столом почали судити протопопа. Загнибіда казав, що не любий він усім парафіянам, з живого й вмирущого дере: женитися хто хоче — як не двадцять п'ять рублів, то й не повінчає, умирає хто — ложи десять рублів, а хрестити — готуй три карбованці. Рубець вичитував його провини перед покійним отцем Григорієм: він його до того довів! він його у могилу вложив! Книш чудував усіх тими бумагами, які лучалося йому стрівати в поліції… Отець Миколай тільки глибоко зітхав.
А в кухні тим часом стояв несамовитий регіт. Реготали з паламаря. Рябий та негамузний, він коли скинув чарку-другу, зараз до кого-небудь і залицяється. Чи буде то стара баба, чи заміжня молодиця, — в одну шкуру — виходь та й виходь за нього заміж! У його — і хата своя, і скриня є; у скрині сувоїв з десять полотна. І землі йому з руги перепадає десятин до п'яти; з кружки доводиться рублів п'ятдесят: та ще не без того, що й за подзвін хто перекине. Він один знає, по кому і як дзвонити. Хто скільки дасть — так і дзвониш! Даєш ти гривню — на гривню задзвоню, сороківку — на сороківку, а за карбованця — так одклепаю, що аж плач розбиратиме! Кажуть: легко дзвонити — потяг за хвіст, та й усе! Та ні: і до дзвона з невмитою пикою не йди!
17
18