[22] А я стою у другій хаті та з-за дверей слухаю… Так і пориває мене до панича кинутись, щоб не вірив нічому, не вступав нічого… Отже гляну в щілину, побачу панову кострубату голову, його мишачі очі — так мене страх і обійме, поступлюся геть… Довго вони балакали, не пригадую тепер уже що. Панич не вступа. Пішов пан ні з чим, тільки запрохав панича до себе ввечері. Як зосталися ми удвох, я й кажу паничеві: хай одкупе матір та дасть хату й огород, — бери вже його лиха година! — помирюся. «Що ти, дурна! — каже панич. — І не думай без мого відома мириться!» Чи так, то й так. «Ти краще знаєш», — думаю. Увечері панич пішов до його, та вернувся аж світом — п'яний-п'янючий! Того дня і на службу не ходив, а ввечері каже: «Знаєш, Мар'є, що? Дає тобі пан вільну та двісті карбованців: сто зараз, а другу сотню — як прошеніє подаси… Мирися!» А я: «А мати ж як? Хай хоч матір одкупе». Зареготався панич. «Матір? — перепитує. — Ну, нащо тобі мати? Ти ж у мене будеш жити. Адже вона, як вільна буде, до тебе прийде. Що ж тоді? похвалить і погладить вона тебе?» Думаю: справді так; жалко і матір, шкода й себе… Що його робити? А він одно: мирися! І дає мені бумажку. «Оце тобі, — каже, — і гроші. Хоч у тебе будуть, а ні, то я заховаю». — «Сховайте, — кажу. — Де я їх у себе сховаю? Ще хто-небудь украде». Так уже йому вірила, дурна. Потім я дізналася, що панич потяг з пана аж дві тисячі, а мені сказав — двісті карбованців… Та про се річ далі, а тепер одно товче мені: мирися та й мирися… Написав він прошеніє, послав мене з ним до предводителя. Пішла я, подала. «А що, — пита, — голубушка, своє получила?» — «Получила», — кажу. «Діла по суду не хочеш вести?» — «Не хочу». З тим я і пішла назад. Іду та й думаю: оце двісті карбованців є. Що мені на них купити? У мене ні сорочки лишньої немає, ні платка, ні юпчини, ні кожушанки про зиму. Куплю скриню та надбаю повну. Прийшла додому, хвалюся паничеві. «Чи так, то й так. Багато його, — каже, — нічого надбавати, а що слід купити — купи». Потроху я почала скуплятися. Панич дає гроші, а я скупляюся. Надбала повну велику скриню. Прибралася, нарядилася, нічого мені і не треба! Забула і про гроші, що ще у панича зоставалися. Нащо вони? Хай лежать до слушного часу. Тільки раз панич і хвалиться: «Чи ти пак, знаєш, Марусю, що твій пан нас обдурив?» — «Як?» — питаю… «Так, не віддає досі другої сотні. Було б не подавати прошенія, не взявши до рук усіх грошей». Мені, правда, шкода стало, та не дуже. Не дає — хай і не дає. Йому господь за те віддячить! Хвала богові, я вільна тепер, а про гроші — мені байдуже. Живу собі, як пташка та, безжурно… Раз, — у ярмарок се було, — вийшла я і ходжу по ярмарку. Коли зирк! — між возами знайомий чоловік, з нашого села. Здорові! — признавсь-таки. Пита: де я тепер? «Служу», — одказую йому. Слово по слову — розбалакалися. «Та й добре ж ти, — каже, — нашого підсікла!» І розказує мені, що прийшлося панові чимало худоби всякої спродати, щоб мені сплатити. «Тепер ти, — каже, — багачка». — «Багачка ж, — кажу. — Багато дечого немає». Та й хвалюся, що не я пана підсікла, а він не додав мені сотні карбованців. «Як? — дивується. — Прикажчик же хвалився, що всі до копієчки віддав тому панові, що за тебе клопотався. Щось дві тисячі чи й того більше; як, — каже, — не благав, як не прохав — хоч би копійкою поступився; всі загалом виложив йому на стіл!» Защеміло моє серце. Уперше прийшло мені в голову: а що, як панич дуре?.. Потім почала розпитувати за матір. «Чи не чули, — питаю, — де і як вона?» — «А ти хіба, — каже, — нічого й досі за неї не знаєш? Давно твоя мати умерла, щось і місяця не жила у нового пана: журилась, журилась та з журби й умерла». Прийшла я додому. Плачу — отакими! Жалко мені матері, шкода, що так мене всі дурять… Приходе панич. «Чого се?» — питає. Розказую йому: мати вмерла, і люди кажуть отак і отак. Він насупився. «Вір ти, — каже, — людям. Чого дурні не набрешуть?» — З того часу почав він від мене критись та сторонитися. Як дома бува — ляга мерщій спати; повернеться до стіни — мовчить; чи піде куди — до світу засиджується. А тут і зо мною діється непевне. Чую — щось кидається, ворушиться під моїм серцем. То мені чогось весело стає: співаю, балакаю сама з собою, як дурна або божевільна; то, навпаки, слова від мене не доб'єшся. Нудно мені, важко, гірко… Подумаю про своє безталання — сльози так і заллють очі!.. Раз весела я була, розказую усякі нісенітниці паничеві, теревені правлю, а далі питаю його: «Чи будете раді синові або дочці?» Як сказала те, дивлюсь — хмуриться він, морщиться, аж на лиці змінився. «І не подумай! — каже. — Як тільки що писне в хаті — з того часу нам укупі не жити!» — «Як же се так? — питаю. — Де ж мені його діти?» — «Де хоч. Хоч зжар та з'їж!» Повіриш, як сказав він мені те, то наче холодною водою обдав мене!.. Руки і ноги у мене затрусилися, у очах потемніло… Стою, дивлюся — і нічого не бачу; а світ кругом мене так вертушкою і ходить, так і крутиться… «Боже! — думаю. — І се батько каже? Де ж батькове серце?..» А я спершу тішилася, дурна. Думаю: «Коли б господь послав… як я його буду любити. Який він буде радий!» І молю бога, коли буде хлоп'ятко, то щоб на його було схоже. Не дасть же він занапаститись своїй дитині?.. А тут на тобі та цить!.. Хоч зжар та з'їж! Здається: якби він у той час ударив мене ножем у серце — не так би воно заболіло, як від того слова! Мовчу я, похнюпилася. І з того разу став він мені противний. Такий противний — господи! Уже після того не було ніколи й розмови по серцю. Він іноді і лащиться до мене, та ненависне мені його те підлабузювання; не гляну я на нього як слід, і дише він на мене важким чимсь… А тим часом і воно дає ознаки. Уже примітно і збоку стало. «Еге, — каже, — так ти справді?» І вказав на стан. Більше нічого не сказав, а на другий день приходе з служби і приносе невеличку пляшечку. Щось жовте в ній, аж червоне — таке жовте. «На, — каже, — випий; се вино таке». Я, звісно, не знала нічого: узяла й випила. Як випила — нічого, і пообідала — нічого. Поприбирала я, збираюся спочити. Коли се — як заболить у мене в животі, як заріже; в очах так і потемніло. Упала я і далі нічого не пам'ятаю. Коли очунялась, аж уся в крові плаваю, — отака калюжа!.. У мене серце так заболіло, так заболіло!.. Краще б уже я і не вставала, а там навіки околіла. А він ходе біля мене. «Прибирай, — каже, — та закопай на вгороді». Не стерпіла я! «Прибирай, — кажу, — сам, коли наробив такого!» Як же скоче він, як затула ногами… «Я тебе на вулицю викину! Я тобі і се, я тобі і те!» Узяла я зібрала в битій макітрі все, діждала вечора та серед огороду й закопала. Після того щось більше тижня наче п'яна ходила. До нього не говорю, і він до мене не говоре. Коли так тижнів через зо два прибігає він з служби раніше, ніж завжди. «Слухай, — каже, — як будуть питати, де діла дитину, кажи: скинула. Упала, мов, з горища та й скинула. Не кажи тільки, що пила що-небудь, бо бути і тобі, і мені на Сибірі». А воно, бач, що: пан, заплативши за мене гроші, не подарував всього так: найняв жидів, щоб слідили за нами. Звісновернуться
Отак лазаря співає! — Тут вислів вживається у значенні: скаржитися, прикидатися нещасним.