Сон колише її, наганяє ще більше забуття. Це зразу наче що по зашийку її тріснуло, аж кинулася вона, посипали іскри з очей — і... диво... перед нею літо. Гаряче іскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять зелені поля під тим сонячним світом, пташки співають, штучно метелики в’ються перед очима, у повітрі пахощі. Вона ходить по полю, по котрому поросло буйне жито, пшениця. Лани без міри, без краю, вітер гойда молодий та довгий колос, хвилею мчиться від лану до лану. «Чиє се поле?» — пита вона прохожого шляхом чоловіка. «Христине поле», — каже той, скидаючи перед нею шапку. «Якої Христі?» — «А от, коли знаєте, з Мар’янівки. Бідного батька і матері була дочка і хороша з себе, та пішла у найми, не звісно де швендяла по світу, а вернулася у село калікою. Та вже, видно, за муки тяжкі Бог їй талан послав — розбагатіла. Оце скільки оком не скинеш — все поле її. Там і ліс столітній, а в Мар’янівці — дом панський. На всю Мар’янівку дом! І в йому повно дівчат та покриток. Оце яка прошпетиться — вона зараз до себе й переманює. Грамоти вчить, майстерству научає. Школу таку відкрила. І дивно: зовсім непутяще що запопаде, а дивись, год-другий побула — такою невсипущою хазяйкою робиться: і усе знає, і все вміє. Звідти, коли схоче, і заміж виходе, а не схоче — довіку там живе. Спершу люди сторонилися її, а як розчовпали, то і хазяїни своїх дочок почали їй у науку давати. Добра душа, багато добра робить!» [...]
На другий день чуть зорюшка — жид, озираючи своє добро, наткнувся під крамницею на щось темне.
— Хто там? — скрикнув жид підходячи. Крізь сірий світ зимнього ранку виднілася темна купа. Жид протяг руку і, як опечений, кинувсь. Тепла рука його черкнулася холодного як лід обличчя.
— Гивалт! Гивалт! — загукав він, кинувшись у хату. [...]
Аж ось приїхав і старшина з писарем. Народ розступився, скидаючи шапки. Старшина пішов прямо до крамниці.
— А що, Кириле, задивився так? Пізнаєш?
— Пізнаю. Либонь, що знайоме, та не вгадаю, — одказав той, одступаючи назад.
— А ось ми довідаємося, що воно. Треба обіськати, може, при їй гроші є, бомага яка. Та й огида ж яка! [...] Та вже ж у гріх не впадемо, коли обшукаємо! — сказав старшина і послав руку під ганчір’я. Він довгенько рився і витяг з-за пазухи якусь невеличку в’язанку. Розгорнув — шматок паперу. Писар так і вп’явся очима. «Крестьянка с. Марьяновки Христина Пилиповна Притикина».
— Христя! — скрикнув Кирило. [...]
— Та ж була з носом, а ця без носа.
— Мало чого що без носа. Зате, бач, у городі весело жила, — підхопили на зубок жінки.
— Довіялася!
— Отак усім тим повіям буде! [...]
Тільки через тиждень Христю поховали. Поки виїхав становий, поки слідствіє зробив, днів п’ять увійшло. А там знову затялися... Як і де ховати? Становий сказав — похристиянській, та батюшка не рішився без бумаги. Поки бумага прийшла — і тиждень минув. Поховали її по-християнськи у самому глухому кутку кладовища, біля рову, від дороги. Об тім уже більш усього Федір старався. Він прохав батюшку і бігав по селу збирати на похорони. Хто що дасть — хто лиху сорочечку, юпчину, хто коряк якого хліба. Карпо Здір розщедрився і, перехрестившись, аж два карбованці викинув. Люди казали, що не зігнувся б Карпо і десять викинути, — він з Притичиного добра розжився. На ті зібрані гроші Федір і хрест поставив, і по весні вишню посадив. [...] Горпина лаялась.
— Чудна ти! Се ж не для себе, се для душі, християнської душі, — умовляв він жінку.
— Дурний, лапсай ти! Правду казав покійний батько, що вона тебе кошачим мозком напоїла. І напоїла!
Федір мовчки робив своє. [...]
Ну, а другі? Другі? Тимофія на війні застрелили. У Кирила Оришка умерла. Щось цілий тиждень умирала. Люди казали, то через те, що відьма. Кирило сам знову зробився десятником при волості. Хоч з його і десятник такий був, та общество уважило на його літа. Довбня умер у госпіталі, Марина і досі живе у тій хатині, у якій її застала Христя, та віється з москалями. Лошакова назначили у Польщу губернатором. Він узяв Проценка з собою за правителя, а Книша — за поліцмейстера. І такі з їх вийшли вірні та щирі слуги, що Лошаков незабаром нагородив обох здоровенними польськими маєтками. Рубець і досі членствує у земстві. Земство саме перечистили. Тепер у йому більше пана, ніж сірої свити.