— А мене сьогодні один підмовляв ягід їсти, — весело замовив Попенко.
— Ну, то й чого сидиш?
— Ще рано.
— А коли ж, уночі?
— Еге...
— Красти?
— Чого красти? Бог на всякого долю родить!.. Та, мабуть, піду, бо поки дійду, то й сонце навзаході буде. Принести і вам, братця?
Усі мовчали.
— Подавись ними! — процідив крізь зуби Жук. — Ти хоч би нашого не крав; а то щоб він ягід приніс.
— Чого ти? Їй-богу, принесу! Бог мене вбий, коли не принесу!
Жук мовчав. Попенко юркнув з хати.
Пішов Попенко — і за цілий день ніхто не проронив і слова. Шестірний уп’явся, як кіт у сало, у свою книжку; Жук засмалив люльку, кадив на всю хату і плював немилосердно; потім повернувся і заснув. Петрусь лежав — і дивився на хмари диму, що носилися по хаті. Він слідив за ними, як вони згорталися у клубки, як розгорталися, розстелялися довгими поясами; знову як круто повертали, скручувалися, розходилися, розтягалися. Сонце якраз ускочило у вікна — і його ясне проміння золотило ті сизі клубки диму, переливалося у його довгих поясах різними цвітами, різними кольорами. Ту затійливу ігру світа з димом довго слідили Петрусеві очі, поки не втомилися, не закрилися. Обняла його сон-дрімота. І в тій легкій дрімоті учувається Петрусеві і привиджується... Чується, як рипнули чоботи Шестірного; привиджується: ось він устав, подивився, чи спить Петро; потім підійшов до постелі Жукової. Кулаки його заходили над чорним Жуковим обличчям; совав він їх і під ніс йому, і в зуби; примірявся, як би дужче вдарити, — та, видно, боявся збудити і зо зла скреготав своїми гострими білими зубами... Се далі — очі його загорілися-заграли... Тихо засунув він руку у Жукову кишеню, витяг звідти люльку і положив на вікні; потім витяг тютюн, посипав трохи на постелі, а останній зложив коло люльки.
— А що се ви робите? Курити збираєтесь? — пронісся чийсь пискливий голос повз вуха Петрусеві.
Петрусь розкрив очі — і здивувався... Серед хати стояв надзиратель — невеличкий на зріст, мишастий на цвіт і схожий на мишу. Шестірний був ні в сих ні в тих.
— Курити збираєтесь? А кете сюди люлечку.
Шестірний подав.
— Славна люлечка! славна!.. Оце добре. Хай же я її подарую інспекторові.
— Це не моя, Петро Петрович; їй-богу, не моя!.. Се — ось... — і вказав на Жука.
— Нічого, нічого... Там ми розберемо чия.
— Я ніколи не курив і не курю! — виправлявся Шестірний.
— Нічого! нічого!.. А ви чого, паничу, розтяглися, як кіт на печі? Уставайте лиш, покуримо.
Се кажучи, Петро Петрович будив Жука. Жук замурчав і повернувся на другий бік.
— Паничу! паничу! устаньте, ради бога!
— Га? — крізь сон спитав Жук.
— Дайте сірничка, закурити люлечку.
— Геть к бісу, не лізь! — одказав Жук і закрив голову подушкою.
— Та не к бісу, а вставайте... Чого ви так засоромилися, що й голову закрили подушкою? Уставайте, покуримо!
Петро Петрович відкрив лице Жукове. Жук бликнув — і схопивсь. Голова його була закустрана; очі задуті; лице заспане.
— Ануте, покуримо. Славна у вас люлечка — чудо яка! Нуте, покуримо! А ось і тютюнець... Давайте лиш його сюди!
Петро Петрович простяг руку за тютюном.
— Я не курю, — понуро одказав Жук.
— А се ж чия люлечка? чий тютюнець?
— Не знаю. З нами стоїть семінарист. Може, його.
— Де ж той семінарист?
— Пішов кудись; видно, до товариства.
— Ну, хай же ми розберемо. — І Петро Петрович послав у свою кишеню і люлечку, і тютюнець.
— А ви, паничу, ще довго будете боліти? — спитав він Петруся, що, підвівшись, сидів на постелі. Прикро подивився на його болізний вид, на чорні очі.
— Нельзя так довго боліти. Видужуйте, вичухуйтесь, а то багато уроків утеряєте, у вищий клас не перейдете.
— Я ж не винуватий, — одказав Петрусь.
— Як не винуваті? Ні, винуваті. Бігали, видно, не одягшись, або, запотілий, холодної води напилися. От і простудились. Видужуйте, нельзя так.
— Та мені трохи лучче. Як тілько зведуся, зараз прийду в гімназію.
— Хорошо, хорошо. Ну, прощайте ж, господа. За люлечку і тютюнець завтра у інспектора побалакаємо.
Петро Петрович пішов. Жук стояв, похнюпивши голову, а Шестірний кинувся, наче слуга, розчиняти двері Петрові Петровичеві.
— Ти витяг люльку і тютюн з кишені? — грізно запитав
Жук Шестірного, коли той вернувся у хату.
— Що? — мов не чув, спитав Шестірний.