— Собако! блюдолизу! ієзуїте поганий! — мов корчами, сипав Жук докорами на Шестірного.
— Пойди вон, дурак! — зарусив Шестірний. — Какой чорт курит, а мне достанется!
— Достанеться? Погань ти водяна! Чого ж воно достанеться, коли ти знав, на що бив? Певне, заранше і примовився.
— Я с тобой не говорю! — крикнув Шестірний.
— Підожди! Ти зо мною не так побалакаєш! — І, плюнувши, Жук знову ліг, підложивши руки під голову.
— Петре! — через скілько часу попитав він, — ти не бачив, хто у мене витяг люльку?
— Я спав, — одказав Петрусь.
Жук устав; витяг скриньку з-під кроваті; вийняв запасний тютюн.
— Ну, з чого ж я тепер покурю?.. — безнадійно спитав сам себе. — От прокляті!
Вирвав шматочок паперу з книжки; обірвав рівненько; скрутив папіроску і, запаливши, знову ліг на ліжко.
Сонце сідало; стіни потемніли; тілько на сволоці бігали та стрибали парості західнього сонця; по кутках зовсім стемніло. Шестірний сидів і дивився у вікно на вулицю. Петрусь і Жук лежали — мовчали. Жук так немилосердно смалив папіроску, що вона аж шкварчала, а огонь освічував його хмурий вид; великі жмутки слини раз по раз вилітали з його рота і грузько падали на долівку. Петрусь слухав того шкварчання, лічив сам собі, скілько раз плюне Жук. Ось у хаті зразу почервоніло; ясні коники на сволоці обернулися в рожеві здорові плями і дедалі блідніли та блідніли; хату окрили рожеві померки. Цвіт їх помалу гас, крився темнотою; тіні бігали по хаті, ганялися одна за одною. Незабаром вони зсунулися — зступились, — чорна темрява окрила хату. Постать Шестірного ворушилася проти вікна — чорна і непривітна, як тінь павука-тарантула. Петруся зовсім не видно було; а в Жука несамовито шкварчала папіроса і освічувала його гострі очі.
— Чи в хаті є хто, чи чорт має? — крикнув Попенко, убігаючи в двері. — Чого ви сидите поночі? Ану, братця, до ягід!
Він черкнув сірничком — і світ осіяв хату, зганяючи померки у глухі кутки, під стіл, стульці, кроваті.
— Чого ви зажурилися, носи повішали? Ну, кажу, до ягід! Баришня, братця, дала, — з своїх рук білих так і всипала аж дві пригорщі! Ще казала, щоб приходив їсти, скілько схочу.
— Та тут, брат, біда! — чухаючи потилицю, похвалився Жук.
— Яка біда?
— Надзиратель був.
— Ну?
— Узяв люльку і тютюн.
— Як же він дознався, що є? Хіба на видноті лежали?
— То ж то й є, коли б на видноті клав — жалю не було. А то добре знаю: покурив, положив в кишеню та й ліг спати. Прокидаюсь — люлька вже в руках у надзирателя.
— Що ж ти сказав?
— Що сказав? збрехав! Сказав: не курю; а в нас, кажу, є семінарист, — може, його...
— Нащо ж ти мене вплутав?
— То ж то й є! Я тепер сам себе лаю. І що б було, дурному, по правді казати.
— То завтра скажеш, чого ж?
— Та завтра скажу; а сьогодні мучить... Задумався.
— І кому яке діло було виймати люльку з кишені?! — знову він скрикнув гірко.
— Та ну! Годі! Іди до ягід, — казав Попенко, глитаючи ягоди, як індик зерно.
Жук підійшов. Узяв трохи в жменю і почав жувати.
— А тобі дати? — повертаючись до Петра, спитав Попенко. — На! ягоди добрі. — І він кинув півжмені на постелю. — А ти, Шестірний? Іди й ти, проквасиш душу.
Шестірний мов не чув; сидів і дивився в вікно.
— Його не займай тепер... Бач, як задумався. Високо щось, певне, думає! — І Жук плюнув.
— Уже ж не про крадіжку ягід, — процідив Шестірний.
— Не про ягоди, то про люльки, — уколов Жук.
Стихло. Трохи згодом постать Шестірного заколихалася; почувся глухий плач, котрий дедалі все дужчав-піднімався.
— Я не знаю, чого ти на мене наскіпався, — крізь сльози мовив Шестірний: — я буду інспекторові жалітися, їй-богу, буду! У його узяли люльку, а він звертає, що я винуватий... Я буду прохати, щоб мене перевели з кватирі...
— І жалійся, і проси... Чого ж? Доводь уже до краю! — грізно скрикнув Жук.
— Сами нічого не роблять — тілько сплять та лежать, та курять... Урока за ними не можна вивчити, — такий гармидер та колотнечу зведуть... Боже мій! Боже мій! — розлягався Шестірний. І плач його, одинокий плач, слався тонким заводом по хаті.
Його ніхто не втішав; тепле слово привіту не виривалося з уст його товариства. Жук якось глухо процідив: «Бач, як невинуваті розлягаються!» І глухе те слово задавило жаль у кожному серці... Ніч своїми чорними очима заглядала у вікно освіченої хати і кожному нашіптувала чорні думки.