Коли тіні стрибають, бігають, трусяться, товариство, не помічаючи того, веде мирну розмову. Попенко розказує про своїх знайомих бурсаків; про їх завзяття, про п’яницькі бенкети, про розбої цілої валки обходу, про попівен, попів, матушок...
— Попенку! — обізвав його Жук: — Оце ти розказуєш нам про свою братію, — смієшся, глузуєш з неї. А що ти думаєш за себе? Куди себе приткнеш, де подісися? Мабуть, як і дід, прадід та батько, поюртуєшся, покрутишся, поки молодий, а там — і собі протертою ними стежкою підеш... Візьмеш за руку яку попівну, поведеш її в церкву, наречеш своєю жінкою, станеш попом, зів’єш своє кубло та й будеш Божу службу правити, народженних хрестити, померших ховати, молодих вінчати?.. Чи як?
— Атож! — одказав Попенко: — Учись, учись у сій проклятій бурсі та й покинь хіба на самому кінці? Себто пливи-пливи та на березі і втопися?.. Ні, може, і погуляю який там рік або два, поки вишукаю багатшу попівну та кращу парафію; а там — пострижуся... Нам один шлях!
— Чого один? А далі вчитись? — пита Жук.
— В академію? Ну її, ще в ченці пострижуть.
— А в університет? Тепер же і вам можна...
— Чого я туди піду? чого я там не бачив? Хіба мені університет хліба дасть? Тут уже певне знаєш, що хліб буде; а там — попошукай його! Багато доводилось бачити студентів, що в драних штанях ходять...
— Та-а-к! — одказав Жук і замовк, задумався. — Та воно, і попом бувши, можна людям добро робити, — трохи згодом мовив. — Та ще, дивись, чи не більше, ніж кому другому, бо піп так близько стоїть до народу; люди звикли його батюшкою звати... От і будь їм за батька, Грицьку! Заведи школу — учитися; у свята — народні бесіди, поучай уму-розуму... Погано, що у вас медицини не вчать; вона б якраз пригодилася попові.
— Ту-у-ди! — розтягаючи одказав Попенко. — Ради чого я це все буду робити? Що воно мені, хліба дасть? грошей дасть?.. Мужик поки ще темний, то і в Бога вірує; а вивчиться — він і церкву забуде, а про батюшку — поминай як звали! Прийдеться йому коли не з голоду здихати, то над сухарем давитися: та ще й з поученій твоїх він наглумиться...
— Зовсім не так, Грицьку... Зовсім не те... Народ ніколи не забуває того добра, що йому зробиш... Тілько роби справжнє добро, а не шукай слави та грошей через його... Школу постав так, щоб виходили з неї не писарі-п’явки, а грамотні люди.
— Та ради чого я це буду робити? — скрикнув Попенко. — У мене, може, будуть свої діти, котрих треба до розуму довести! Синам — воспитаніє дати, дочкам — придане надбати... бо хто тепер бере безприданок? Хто ж мені усе це дасть? Твоя школа, твій мир?
— То він, бач, дума, — усміхаючись мовив Шестірний, — що громада сама своїми силами виб’ється в люди?
— Атож. Від кого ж їй помочі ждати?
Шестірний зареготався.
— Чого ж ти регочеш? Ну, кажи, що думаєш.
— Я? — спитав Шестірний. — Я думаю так: попадись ти оце кому-небудь з такими думками, то й буде тобі на горіхи... Гулятимеш там, де Сидір козам роги править!
— Чого? що ж я кажу таке?
— Як що? Хіба не видно, куди ти стрижеш? Громада, мовляв, сама себе знає... Їй не треба ні старших, ні...
— Воно, коли хоч, то краще б було, коли б усі були рівні, — почав Жук. — Отже, коли цього ще немає, то я його і не чіпаю. Я кажу тілько, що громаді нічого від теперішніх своїх старшин добра ждати. Коли сама вона не придбає, то даремні її надії!
— Як же вона сама придбає?
— А ось як... По-моєму, усяк, хто хоч трохи вище став від сірої маси народу, — не лізь у пани, не висисай з народу крові, а віддай народові все те, що через його придбав. — Се кажучи, Жук устав — і погляд його світив на всю хату.
— Що ж я через народ придбав? — допитувався Шестірний: — Науку дав мені твій народ?
— Дав! — з запалом відказав Жук. — Він гроші дав, щоб тебе навчали!
— А віддай йому назад ті гроші, то думаєш — науку заведе він на них? У шинку проп’є!
— Що ти сим хочеш сказати?
— Що без правителів твій народ ні к бісу не годиться!
— Хто ж про се спорить? Ти мене не розумієш... Нащо і правителі, як не на те, щоб вести народ уперед? Знай же це! Тілько ж знай і те, що правитель твій ніколи не віддасть усього своєму народові. Він ніколи не зречеться ні свого права, ні своєї власті, — ні тоді навіть, коли власть його зовсім не потрібна буде!