— Писателем хочеш стати?
— Еге ж. А ти як думаєш про се?
Жук скривився, почухався.
— Ти не згоджуєшся? — спитав Петро.
— Любов виспівувати? — бевкнув Жук.
Наче холодною водою обдали ті слова Петра; зневага і ураза пройняли його серце. Жук помітив.
— Вибач, Петре, — замовив він далі. — Я, коли хоч, не бачу справжнього діла з писательства... Що се за діло? Так, з жиру багаті люди, не знаючи нужди, забавляються.
— Он куди ти ухопив! — сказав Петро. — Довго ж ти таки возився з темним людом, — додав, подумавши.
— Та й сам їх миром помазався?
— Ні, гірше... І у простого народу є пісня, казка...
— Що ж, він нею живе?
— Живе у часи спочинку. Коли руки його спочивають, душа і серце просять роботи.
— Хай і так... Тілько се не дає йому їсти.
— Не дає. Ти вчиш його найлегше хліба добути, а я звертаю людську увагу на страшні картини нужди та горя, буджу жаль у серці...
Жук зареготався.
— Вибач мені, Петре! Зділай милость, вибач за мій регіт! О-ох! не зможу ж я удержатися, дивлячись на те, що ти таким благим оком та добрим серцем поглядаєш на діла миру сього... Хіба золото має серце? Хіба метал проймеш словом? О Петре! О голубе мій! Не тут би тобі жити; не з цими закам’янілими душами...
— Коли вода камінь пробиває, а то б живе слово не дійшло до душі, — одказав Петро.
— А через скілько літ ти повернеш людські голови на цей шлях? — спитав Жук. — Дай Боже, щоб через вік спізнали тебе люди і почали так благо думати, як ти думаєш!.. Візьми великих учителів, — глянь на самого Христа... А я, Петре, тепер живу... сьогодні живу — і сьогодні нема мені чого їсти, нема хліба сьогодні... Що ж мені з того, що через вік буде, коли я сьогодні з голоду здихаю?
— Не можна ж усього зразу узяти.
— Брехня! — скрикнув Жук. — Не можна усього — бери частину!.. Я довго, Петре, думав над цим і додумався ось до чого: не можна просьбою — бери силою! Бийся! борися, — а бери, добувай!
Петро мав був перечити.
— Стій! не переч! Ми нічого не виспоримо... Ходімо краще їсти... Ми розуміємо добре один одного, — сказав, задумавшись, Жук. — Я тілько бачу, що шляхи наші різні, а становище їх, Петре, однакове... Де воно буде — чи на шибениці, чи у Дніпрі... Все одно, де б не було!
Мов хто обложив кригою Петрове серце, мов хто холодними руками узявся за його горло від тих слів. Темне і непривітне грядуще підняло свою запону і глянуло холодними очима...
Петро скрикнув і прокинувся.
Світ борюкався з темнотою; у вікно заглядав він мутними очима; а по кутках, мов трясця, тіпалися померки. Петро підвівся, сів. Серце його страшно билося; голова горіла. Сон, як живі очевидячки, стояв перед очима... думки його потягли далі.
Далі він бачить, як усі прийнялися снідати, пересипаючи сьорбання юшки веселою жартовливою розмовою. Потім рибалки повкладалися спати; один Жук не лягав. Він водив Петра усюди; показував рибальські снасті, розказував, куди, що і як. Далі обід... сон...
Сонце спускалося надвечір, як рибалки почали збиратись на роботу. Товариство почало прощатись.
— А знаєш, де Шестірний? — спитав Петро Жука.
— А де?
— Правовідом...
— О, я так і знав! От, як живі будемо, то побачимо — як він високо піде угору, — сказав на прощання Жук.
Товариство повернуло на Київ, а рибалки — до човнів. Часто після того Петро і з товариством, і сам ходив до Жука у гості. Приходив і Жук до його. Петро ділився з ним своєю працею. Жук іноді скидав на неї і свою увагу; раяв, як те або друге краще зробити. І вдячний же був за те Петро Жукові! То було слово самого життя; слово чоловіка, котрий не тілько бачив лихо, а й на своїй шкурі звідав його.
Далі... далі... Минали дні за днями... Петро все глибше заривався у свою працю, зживався з своєю роботою. Страшна драма рибальського голоду лежала вже у його на столі. Живі люди, живі їх муки заставили і самого Жука здивуватись неабиякому таланові Петровому. Захотілося Петрові далі йти; захотілося самому повітати у других обставинах життя. Забажалося йому побути між «халамидниками» — тими каліками-злодюгами, що оселяють кінці великих міст. Захотілося йому побачити їх долю, їх горе: чим живе і чим дише сей люд. І... поїхав Петро на послідні свої канікули не до батька-матері, — поїхав у місто П...
Темна дощова ніч; холодна і непривітна хата; німі, мовчазні стіни; вікно угорі, перевите залізними штабами, домалювали йому картину життя...