Батько вже давно дожидається тебе.
— Папочка поведе мене у школу? — усміхаючись запитав хлопчик.
— Поведе, Петрусю. — І мати почала гладити його головоньку.
— А там, у школі, є учитель; учити буде?
— Буде, моя дитино, аби учився.
Хлопчик задумався; рученята його упали на коліна.
— Я буду учитись, мамо... Та вивчусь, великий буду, а папа віддасть мене на службу... Я буду ходити разом з папою, йому помагати. — І оченята його заблищали.
— Будеш, дитино, будеш, мій голубе!.. Тілько вчися, мій сину, не так, як Попенко, що по городу собак ганяє.
Дитина знову задумалася. Перед його очима виразно виступив Попенко — сухий, довгобразий, з жовтими плямами на виду, що босий ганяє по городу. Батько-мати пошлють його у школу, а він за книжки — поховає їх на току у стогах, а сам пішов блукати по вулицях.
— Ні, я не буду так робити, мамо... Я буду учитися.
— Я знаю, ти в мене слухняна дитина. Послухаєш мене — будеш учитися.
— Буду, буду! Мені, мамо, пошиє папа жупанок з червоним коміром; я одягнуся, візьму книжки під руку — і гайда у школу! Попенко буде мене кликати до себе, я не піду за ним, а прямо — у школу. Там буду тихо сидіти, учителя буду слухати.
— Добре, добре, Петрусю. Ти в мене розумний хлопчик, ти — моя дитина! — І мати припала до червоненького личенька хлопця, цілувала у повні щічки, у блискучі очиці. — Ну, годі ж тобі лежати. Годі. Уставай, будемо удягатися.
За матерньою поміччю хлопчик не забарився умитися, прибратися; пахучою мастю помастила мати його головоньку, причесала. Пахощі рознеслися по хаті, і хлопчик бавився ними, нюхав.
— А-ах! пахне! — мовив він, прищурюючи очиці, — усю школу запахаю!
Мати усміхнулася.
— Запахаєш, сину.
— Буде вже вам чепуритися! — пробіг густий голос по хаті.
І мати, і хлопчик обернулися. У дверях стояв низенький, натоптуваний чоловік, з лисиною на голові, з круглим, гладко виголеним лицем — сказав би жіночим, коли б довгі брови так не насупилися над його запалими очима.
— Понюхайте, папо, як у мене головонька пахне! — мовив усміхаючись хлопчик, підбіг до батька і задрав до його свою головоньку.
Батько взяв сина за руку, нахилився, понюхав.
— Фу-у-у! аж у ніс б’є!.. Хто ж це тебе так наялозив?
Свіжим дитячим личком усміхнувся хлопчик і показав очима на матір.
— Мама! А що?
— Балує тебе мати, балує! — гладячи рукою по голові, казав батько.
— Ні, мама мене не балує; вона мене любить, і я її люблю. І буду я, папо, учитись; вивчусь, виросту великий, на службу поступлю... Ви і мама будете старі, а я — молодий, здоровий; буду грошей заробляти, вас годувати!
— О-о! ти в мене старий! — сміючись одказав батько.
— Ні, я, папо, не старий; а буду колись старий.
— Ну, добре ж, добре. Ходімо ж чаю пити та і в школу підемо.
Батько узяв хлопчика за руку і став виводити з хати. Хлопчик повернув голову до матері, кликав її за собою очима.
— Мамо! Мамо! ідіть за нами! — крикнув він, виглянувши з-за дверей.
— Ідіть, ідіть... я зараз.
Батько з сином скрилися. Зосталася сама мати і почала перестилати маленьку постілоньку: перебила подушку, заслала простинею, покрила коцем, положила дві головні подушечки зверху і напрямилася з хати. Вона пройшла кухню, де куховарка кришила зілля на страву, і одчинила другі двері, що вели у столову.
Там за столом сиділи уже батько з сином. Перед кожним стояло по стакану чаю. Батько потроху сьорбав; а син, махаючи попід столом ногами, колотив у стакані ложечкою. Серед столу, на мідяному підносі, стояв блискучий самовар і мугикав стиха якусь журливу пісеньку. Сумно у хаті роздавалася та пісня.
— Чому ти не п’єш чаю? — спитав батько сина.
— Гарячий, — відказав той і звів очі на двері.
Якраз вони відхилилися — і хлопчик побачив добре знайоме йому лице матері; очі його заграли, заіскрили радістю.
— Ось і мама йдуть! — радо промовив він.
З приходом її усе зразу повеселіло: і хата мов прояснилася, наче вступило в неї сонце, і самовар дужче заблищав, переводячи своє журливе мугикання на дрібну веселу пісеньку з перебоями. Мати зразу вгадала, чого синові треба: сіла коло його на стулі і налила чаю з стакана у блюдце. Син узяв шматок хліба і почав пити чай. Швидко його й попили. Батько узявся за картуз.
— Збирайся, сину, ходімо.
Хлопчик швиденько скочив з стула, подякував батьковіматері за чай і побіг у свою хату. Швидко побіг, швидко і вернувся з картузом у руках.