— Заснули, ваше благородіє? Снідати приніс, — доводив сторож; а йому вчулася лайка, докори.
Він опустив голову на груди. Сторож подивився-подивився, поставив снідання на стіл; узяв миску і глек з водою, ще раз обернувся, ще подивився, крякнув, хитнув головою — і вийшов, зачиняючи двері.
— Ну, цьому недовго ряст топтати! — почувся з-за дверей його голос.
— Как так? — почувся і другий, незнайомий.
— А так, — на ладан дише!.. І що вони, моя матінко, роблять таке, що ними, мов мишами, набивають оці печери?
— Не нашего, брат, ума дело... Начальство про то ведает, — одказав невідомий голос.
Далі залізо загарчало, засов стукнув. І знову тихо, тілько ступні чийогось важкого чобота роздаються в коридорі... Петро Федорович знеміг, повалився на ліжко — і знову заснув...
І сняться йому давні привиденьки. Сниться йому улиця, запружена народом, що вертався з базару; сниться базар, котрий переходять вони удвох з батьком, ідучи до школи. Батько іде помалу, веде його за руку. Стрівають їх знайомі, становляться, розпитують. Хрещена мати, котру він поцілував у руку, погладила його по головці і наказала учитись. Се було біля бублейниць. Тілько що мати одійшла, як ціла купа бублейниць кинулась на їх і трохи не збила з ніг: поміж народом, наче в’юн, звивався щось за хлопець.
— Лови! лови! — гукали бублейниці і мчалися, мов вітер.
Він озирнувся, пізнав Попенка, що тікав з в’язкою бубликів.
— Що то? Кого лови? — спитав батько.
Товста бублейниця з масним лицем, масним очіпком та не кращою й одежею, розмахуючи руками, розказувала, що за проклятими школярами не вдержиш бубликів: як та миша — підкрадеться, ухопить в’язку — і драла!
— То, папо, Гриша, — казав він батькові.
— Який Гриша?
— Попів.
Батько засміявся і повів його далі. Усю дорогу не сходила з ума його думка про Гришу, що крав бублики. На всі лади розказував він батькові про того Гришу всяку всячину: що він і не учиться; що він і в школу не хоче ходити; що він ото уже й бублики краде!
— Ти не бери з його приміру. Бач, він який, — сказав батько.
— Ні, я не буду його слухати.
Ось і школа; і учитель — зажовклий та замлілий чоловік, в бакенбардах, з великим горбатим носом. Учитель дивиться на його, гладить по голові і питає, чи буде він учитися? — Буду, — одказує він тихо. Ось ще щось спитав його; він одказав; учитель погладив по голові, засміявся і... повів його у школу, велику хату, уставлену лавами, за котрими сиділо багато всяких хлопців і, колишучись над розкритими книжками, товкли уроки. Галас від їх крику окривав усю хату. Як тілько показався учитель — все зразу утихло, і всі, як ті москалі, посхоплювалися, стали.
— Сідайте, — сказав учитель.
Мов що глухо ламалося-опускалося: то школярі сідали.
— А ось і твоє місце, — сказав учитель, вказуючи йому на передню лаву.
Він пішов і сів.
— Учіться ж, — мовив учитель, виходячи разом з батьком із школи.
Тілько що учитель за поріг, як знову несамовитий крик та галас піднялися з усіх боків... «Бе, а — ба; ве, а — ва»,
«І очисти мя од всякія скверни...» — роздавалося то там, то там. «Посунься!» — крикнув хтось. Десь щось стукнуло, писнуло. Скоро побачив Петрусь, як два хлопчики зчепилися битись. «Не лізь!» — «Лисичка, лисичка!.. Зайчик! Вовцюга!»... І пішов викрик по всьому класу: перекидалися прозвищами з усіх боків. Петрусь сидів і, дивуючись, повертав голову то в ту, то в другу сторону.
— Хто се? — роздалося коло його уха.
Петрусь оглянувся: два хлопчики його літ сиділи на одній з ним лаві — один чорноголовий, другий білоголовий — і перешіптувалися між собою.
— Не знаю, — одказав чорноголовий.
— Новичок? — знову запитав білоголовий.
— Новичок. Ото його батько, що приходив з учителем.