— Хто ти такий? — запитав Петруся білоголовий.
Петрусь злякався і посунувсь від їх.
— Не займай, — раяв чорноголовий. — Ще розквисне, учителеві пожаліється.
— Хто?! — крикнув білоголовий, і зелені його очі уп’ялися в Петруся. — Ти тілько мені будеш що казати учителеві, то — дивись! — І, показуючи кулак, шпарко замахнувся ним. Коли б не одскочив Петрусь, так би духопелик і влип у його спину! Петрусь поспішив одскочити, хоч так порвався, що аж упав з лави додолу... Гук роздався по хаті.
— Тю-у-у! — скрикнув хтось.
— Новичок упав! Новичок упав! — І всі кинулися до Петруся, обступили його, підвели.
— Чого ти упав? — спитав його високий мордатий хлопець з чорним лицем.
Петрусь трусивсь, а не плакав. Він глянув кругом: між школярами не видно було білоголового з зеленими очима.
— Хотів бити мене... — одказав Петрусь мордатому.
— Хто?
Зелені очі заіскрили між школярами.
— Оттой, — указав Петрусь.
Як звірюка, кинувся мордатий на білоголового. Білоголовий тремтів, одступався.
— Я його не бив... Їй-богу, не бив. Він бреше.
— О-о, жаб’ячі очі! — гукнув мордатий. — А гусочки хоч? Кажи, дати?
— Їй-богу, я його не бив, — прохався той.
Миттю рука мордатого опинилася на білій голові... хрусь! — і відлясок пішов по хаті.
— Ай! — скрикнув білоголовий, і його зелені очі залилися слізьми.
— За що ти б’єшся, бісова ведмеда! я буду учителеві жалітись, — плакав білоголовий.
Петрусеві жаль його стало.
— Ні, він мене не бив. Він тілько намірявся мене вдарити, та я одсунувся.
Білоголовий пішов за дошку, що стояла в кінці хати, плачучи. Мордатий приступив до Петруся.
— Як тебе зовуть? — спитав.
— Петро.
— А прозивають?
— Телепень.
— Слухай же, Телепень: тілько хто буде тебе займати, зараз мені кажи. Я йому дам! Учителеві тілько не хвалися.
— Ні, я учителеві не буду казати. — То-то ж, гляди.
А гроші у тебе є?
— Ні, немає.
— Ф’ю-у!.. — мордатий свиснув. — Тут немає, а може, дома є?
— Дома є.
— Принеси завтра, я подивлюся які.
Петрусь не знав, що одказати.
— Так при...
Тут саме показався на порозі учитель. Усі пороснули по місцях. Мордатий мов крізь землю провалився.
Коли сів Петрусь на своє місце, то біля його сидів уже білоголовий і весело дивився своїми зеленими очима на учителя. У хаті стало так тихо, що чуть, коли і муха пролетить. Коли-не-коли роздасться луск лави або глухий поворот кого з школярів.
— Білобров! урок! — сказав учитель.
Школяр з зеленими очима підвівся і почав казати урок. Нешвидко, розтягуючи, читав він його, затинаючись то на тому, то на другому місці. Так підсліпий дяк читає панахиду, хмурячись і розтягаючи слова. Сумно, сонно... Щось десь стукнуло, наче упало. Роздався регіт.
— Хто то? — грізно спитався учитель.
Один з школярів підвівся і сказав, що то Гудзь заснув і, сонний, посунувся з лави.
— Гудзь! — обізвав учитель. — Сюди!
Невеличкий хлопчик з сонними зляканими очима, з жовтим у плямах лицем, вийшов насеред хати. Учитель глянув — і вказав пальцем на долівку. Гудзь стояв, мов його прибив хто гвіздком.
— Накарачки, скотино! — гукнув учитель.
Гудзь упав навколюшки... І знову тихо, і знову урок...
— А-а-а-а! — позіхнув хтось.
— Хто то? — знову гукнув учитель.
Усі оглянулись, шукаючи винуватого.
— Хто то?! — ще грізніше гукнув учитель.
Як у рот води набрали.
— Жук! — кликнув учитель.
Високий мордатий школяр піднявся з-за послідньої лави.
— Ти? — визвіривсь учитель.
— Що таке? — спитав Жук.
— Ти не чув! Не чув?! — мов ужалений, скрикнув учитель. — Телепень!
Петрусь підвівся.
— Нà лінійку, дай тому великантюзі напальків і скажи йому, чого він не чув.
Очі усіх уп’ялися у Петруся, а він стояв і не знав, що йому робити: чи учителя послухати, чи провалитися крізь землю.
— Чого ти стоїш? На! — сказав учитель.
Петрусь поблід, скривився.
— Чого ти кривишся? На, кажу!
Петрусь залився сльозами... Як йому свого недавнього заступника та бити?
— Дурний! — сказав учитель. — Сідай. Шестірний!
Невеличкий і юркий, як миша, хлопчик пірнув під лаву і миттю опинивсь біля учителя.
— Гарячих, Костянтин Іванович? — спитав він, беручи від учителя лінійку.
Регіт, як галячий клекіт, зірвався.
— Гарячих... Тихше!
Шестірний побіг до Жука.
— Я не винуватий, Костянтин Іванович! — басив Жук, — я нічого не чув...