— Мені потрібна швидка медична допомога, мій чоловік упав зі сходів. Я боюся, що в нього шия може бути зламана. Так! Так! Негайно!
Назад до холу вона увійшла, ховаючи праву руку в себе за спиною. Побачила, що він трішки відсунувся далі від підніжжя сходів, схоже було на те, ніби він намагався перекинутися на спину, але безуспішно. Вона опустилася поряд з ним на коліна.
— Я не впав, — промовив він. — Це ти мене штовхнула. Навіщо ти мене штовхнула?
— Гадаю, через того хлопчика, Шейверстона, — відповіла вона, дістаючи з-за спини приховану було руку.
Плакала вона зараз ще дужче, ніж до того. Він побачив пластиковий пакет. Побачив усередині нього руку, що стискала шматок рушника. Він зрозумів, що вона наміряється зробити. Ймовірно, він сам робив щось схоже. Напевне робив.
Він почав верещати... хоча той його вереск зовсім не був ніяким вереском. Рот у нього був заповнений кров’ю, щось ушкодилося всередині його горла, і звуки, які він видавав, більше скидалися не на вереск, а на якесь утробне гарчання. Вона запхнула пластиковий пакет йому між губ і глибоко до рота. Падаючи, він зламав собі кілька зубів, і вона відчула зазубрені пеньки, котрі вони по собі залишили. Якщо ними їй подряпає шкіру, вона може наразитися на вимогу серйозних пояснень.
Вона швидко висмикнула руку, щоби він не встиг її гризонути, залишивши всередині пластиковий пакет з ганчір’яною мачулкою. Ухопила його за нижню щелепу. Другу руку поклала йому на лисіючу голову. Там була дуже тепла плоть. Воїн відчувала, як під нею пульсує кров. Вона затисла йому рота з зануреним туди пакетом з ганчіркою. Він спробував відбитися від неї, але мав лише одну вільну руку, та й та була зламана під час падіння. Друга криво стирчала позаду нього. Ступні його судорожно засовалися туди-сюди по дерев’яній підлозі. Злетів один з його черевиків. Він булькотів. Вона підсмикнула на собі спідницю до пояса, звільняючи ноги, і стрибнула вперед, намагаючись його осідлати. Якщо їй це вдасться, можливо, вона зможе затиснути йому наглухо носа.
Але перш ніж вона встигла зробити спробу, його груди під нею почали здиматися, а булькотіння в горлі перетворилося на глибоке гарчання. Це нагадало їй, як, навчаючись кермувати машиною, вона подеколи катувала трансмісію, намагаючись знайти другу швидкість, котра була важко вловимою на старому «Шевроле» її батька зі стандартною коробкою передач. Боб смикався, те око, що вона в нього могла бачити, по-коров’ячому вибалушилося в своїй орбіті. Його обличчя, раніше яскраво-багрове, тепер почало набиратися пурпуру. Він заспокоївся долі. Вона чекала, хапаючи ротом повітря, лице в неї все було у сльозах і шмарклях. Те око більше не крутилося, не світилося більше панічним жахом. Вона вирішила, що він по...
Боб зробив фінальний, титанічний ривок і скинув її з себе. Він сів прямо, і вона побачила, що його верхня половина не зовсім відповідає нижній половині; схоже було, що він зламав собі не лише шию, а й спину. Рот його з запханим туди пластиком роззявився. Очі його зустрілися з її очами поглядом, якого вона ніколи не забуде... але зможе з цим жити, аби лише їй довершити розпочате.
— Дар! Арррррр!
Він упав навзнак. Голова, зустрівшись з підлогою, видала звук, схожий на той, з яким б’ється яйце. Дарсі підповзла до нього ближче, але тримаючись подалі від бруду. На ній була його кров, звичайно, і це нормально — вона ж намагалася йому допомогти, тож це тільки природно, — але це не означало, що вона має бажання в ній цілком викупатися. Вона сіла, спираючись на одну руку, і дивилася на нього, чекаючи, поки в неї відновиться нормальне дихання. Дивилася, чи не поворухнеться він. Він не ворушився. Коли, згідно з маленьким «Мішелем» з коштовними камінчиками в неї на зап’ясті — вона завжди одягала цей годинник, коли вони кудись виходили, — минуло п’ять хвилин, вона простягнула руку до його шиї і помацала там пульс. Тримала пальці притиснутими до його шкіри, поки не дорахувала до тридцяти, але не відчула нічого. Вона нахилилася вухом до його грудей, впевнена, що саме в цю мить він повернеться до життя й ухопить її. Він не повернувся до життя, бо життя в ньому більше не залишилося: ні биття серця, ні дихання легенів. Усе було позаду. Вона не почувалася вдоволеною (годі й казати про тріумф), вона була сфокусована тільки на бажанні повністю закінчити цю справу, і зробити це добре. Почасти заради себе, але головним чином заради Донні і Петс.
Вона пішла до кухні, рухалась швидко. Вони мусять знати, що вона зателефонувала їм негайно; якщо вони запідозрять, що була якась затримка (якщо його кров матиме шанс занадто згорнутися, наприклад), можуть прозвучати незручні запитання. «Я скажу їм, що зомліла, якщо доведеться,— подумала вона. — Вони мені повірять, а якщо навіть ні, все одно не зможуть довести протилежне. Принаймні я не думаю, що зможуть».
Вона дістала ліхтарик з комори, точно як того вечора, коли вона буквально перечепилася об його таємницю. Пішла назад, туди, де лежав Боб, втупившись в стелю осклянілими очима. Вона витягла у нього з рота пластиковий пакет і тривожно його розглядала. Якщо той порваний, можуть виникнути проблеми... і він таки був порваний, у двох місцях. Вона посвітила ліхтариком йому в рот і помітила один крихітний шматочок поліетилену в нього на язиці. Витягла його кінчиками пальців і поклала до пакета.
«Та й годі вже, Дарселлен».
Але ж ні. Пальцями вона відтягнула йому щоки, спершу праву, потім ліву. І за лівою знайшла ще один крихітний уривок пластику, прилиплий до ясен. І цей також підчепила, поклавши його туди, де й перший. Чи є там іще шматочки? Чи він, бува, не проковтнув дещо? Якщо так, вони поза її досяжністю і їй залишається лише молитися, щоб їх не знайшли, якщо в когось — вона не знала, хто це може бути, — виникне достатньо запитань, щоби призначити розтин.
Тим часом сам час збігав.
Вона вирушила коридором у гараж, поспішаючи, але не бігом. Залізла під верстат, відкрила його особистий сховок і засунула туди вимазаний в кров пластиковий пакет з мачулкою всередині нього. Зачинила сховок, підсунула до нього коробку з каталогами, а тоді повернулася в дім. Поклала ліхтарик на місце. Взяла телефонну слухавку, зрозуміла, що вже не плаче, і знову поклала її на лоток. Пішла до вітальні і знову подивилася на нього. Згадала про троянди, але це не подіяло. «Троянди, а не патріотизм, останній прихисток негідників»,— подумала вона і була шокована, почувши власний сміх. Потім вона подумала про Донні і Петру, котрі обоє обожнювали свого батька, і цей трюк подіяв. Рюмсаючи, вона повернулася до кухні, взяла телефон і набрала 911.
— Алло, мене звуть Дарселлен Андерсон, мені потрібна швидка медична допомога за адресою ...
— Не так поспішливо, мем, — перебила її диспетчерка. — Я вас ледве розумію.
«Це добре»,— подумала Дарсі.
Вона прокашлялася.
— Так краще? Ви мене тепер розумієте?
— Так, мем. Тепер так. Тільки не хвилюйтесь. Ви казали, що потребуєте медичної допомоги?
— Так, за адресою Цукроварна алея, 24.
— Ви поранилися, місіс Андерсон?
— Не я, мій чоловік. Він упав зі сходів. Можливо, він лише знепритомнів, але я боюся, що він уже мертвий.
Диспетчерка сказала, що негайно надішле швидку допомогу. Дарсі припустила, що вона також пошле місцевих поліцейських з Ярмутського відділку. І машину поліції штату також, якщо така зараз є десь в їхньому районі. Вона сподівалася, що її зараз нема. Вона повернулася у передпокій і сіла на кушетку, але посиділа там недовго. Там були його очі, вони дивилися на неї. Звинувачували її.
Взявши його плащ, вона закуталася в нього і вийшла на під’їзну алею чекати на допомогу.
— 17 —
Полісменом, котрий приймав її заяву, був Гаролд Шрусбері, місцевий. Дарсі його не знала, але була, так сталося, знайома з його дружиною; Арлін Шрусбері належала до «Франтих плетива». Він балакав з нею у кухні, поки медики швидкої допомоги спершу оглянули тіло Боббі, а потім забрали його, несвідомі того, що всередині нього ховається ще один труп. Парубок, набагато небезпечніший за сертифікованого громадського бухгалтера Роберта Андерсона.