Дивлячись на уаба, в його блискучі вологі очі, капітан натиснув на гачок.
М’ясо було чудове.
За столом панувала гнітюча атмосфера, дехто взагалі майже не торкнувся страви. Єдиний, хто, схоже, насолоджувався їжею, був капітан Франко.
— Добавки? — запропонував він, оглядаючи присутніх. — Добавки? Може, вина?
— Я пас, — відмовився Француз. — Піду я, мабуть, до штурманської.
— І я не хочу, — Джонс відсунув стілець і підвівся. — Побачимося пізніше.
Капітан подивився їм услід. Ще дехто вибачився і вийшов з-за столу.
— Як гадаєте, в чому річ? — запитав капітан у Петерсона. Той сидів, втупившись у свою тарілку з картоплею, зеленим горошком і товстим шматком ніжного теплого м’яса.
Він відкрив було рота, але не зронив ні звуку.
Капітан поклав руку Петерсонові на плече.
— Тепер це просто органічна матерія, — сказав він. — Життєва сутність зникла.
Він продовжував їсти, підбираючи соус скибкою хліба.
— А от я люблю попоїсти. Це одна з найбільших насолод, які живі істоти можуть собі дозволити. Їсти, відпочивати, медитувати, обговорювати цікаві речі.
Петерсон кивнув. Ще двоє членів команди підвелося і вийшло з-за столу. Капітан ковтнув води і зітхнув.
— Що ж, — мовив він, — мушу визнати, обід сьогодні був дивовижний. Усе, що я чув про смак уаба, — таки правда. Чудовий. Шкода, що я раніше не міг його скуштувати.
Він промокнув губи серветкою і відкинувся на спинку крісла. Петерсон сумно втупився у стіл.
Капітан пильно на нього подивився і подався трохи вперед.
— Годі, годі! — підбадьорив він. — Зберіться! Давайте поговоримо про щось цікаве.
Він усміхнувся.
— Поки мене не обірвали, ми говорили про образ Одіссея в міфах...
Петерсон стрепенувся і витріщився на капітана.
— Так от, — продовжив капітан. — Подорож Одіссея, як я її розумію...
Гармата
(пер. В. Корсун)
Капітан глянув в окуляр радіотелескопа і нетерпляче відрегулював фокус.
— Те, що ми бачили, було звичайним ядерним вибухом, — промовив він, придивившись. А потім зітхнув і відштовхнув окуляр:
— Якщо хтось бажає подивитись — можете глянути. Але видовище не з приємних.
— Дайте мені, — попросив археолог Танс.
Він нагнувся і примружився.
— Господи! — миттю відсахнувся Танс, наскакуючи на Доріка, головного штурмана.
— І варто було сюди летіти? — окидаючи поглядом присутніх, запитав Дорік. — Там же навіть ніде приземлитись. Забираймося звідси.
— Гадаю, слушна думка, — пробурмотів біолог. — Проте я хотів би побачити все на власні очі, якщо ви не заперечуєте.
Він відштовхнув Танса і припав до окуляра.
Під ними лежала безмежна рівнина, нескінченна сіра поверхня, що простягалась аж до обрію. Спочатку він подумав, що то вода, та за мить зрозумів, що то шлак, розплавлений шлак, з якого лише де-не-де стирчали скелі. Жодного руху. Планета була мертвою.
— Ясно, — мовив Фомар, відхиляючись від окуляра. — Чого-чого, а бобів я там не знайду.
Він хотів усміхнутися, та губи його не слухалися. Відійшовши, він пильно подивився на інших.
— Цікаво, що покажуть проби атмосфери, — сказав Танс.
— Дайте-но вгадаю, — відповів капітан. — Атмосфера майже повсюди отруєна. Та хіба ми не цього очікували? Не розумію, чому всі так здивовані. Якщо ядерний вибух побачили аж у нашій системі, можна було здогадатися, що він накоїв тут.
З незворушним виразом обличчя капітан покинув місток і рушив до рубки. Зайшовши туди, він зачинив за собою двері. Молода жінка обернулася і запитала:
— Що показав радіотелескоп? Добрі новини чи погані?
— Погані. Життя тут неможливе. Атмосфера отруєна, вода випарувалась, земля покрита шлаком.
— Можливо, мешканці перебралися під землю?
Капітан прибрав захисний екран, щоб можна було побачити рівнину під ними. Їхнім очам відкрилася сумна картина: скільки бачило око, тягнулися руїни, чорний шлак, вирви і купи каміння.
Раптом Наша стрепенулася:
— Дивіться! Там, на горі. Бачите?
Вони почали придивлятися. То була не скеля — те, що вони бачили, було взагалі не природного походження — до неба, немов білі ґудзики на мертвій шкірі планети, здіймалося півколо веж.
— Може, це місто? Або якісь будівлі?
— Будь ласка, розверніть корабель, — схвильовано промовила Наша, відкидаючи з очей пасмо темного волосся. — Поверніть корабель, подивимося, що це!
Корабель повернувся, змінюючи курс. Пролітаючи над вежами, капітан знизив корабель настільки, наскільки це було можливо.
— Стовпи, — припустив він. — Стовпи з якогось каменю. Можливо, з бетону. Залишки міста.
— Господи, — прошепотіла Наша. — Який жах.
Вона дивилася на руїни, що зникали позаду. Стовпи були розташовані півколом, надтріснуті та поламані, неначе щербаті зуби.
— Ані душі, — нарешті сказав капітан. — Думаю, можна повертатися. Знаю, більшість екіпажу хоче саме цього. З’єднайтеся з Державною диспетчерською станцією та повідомте їх про те, що ми знайшли і що...
Капітан похитнувся.
Перший ядерний заряд, вдаривши по кораблю, розвернув його. Капітан упав на підлогу, гепнувшись об контрольну панель, на нього посипались папери. Щойно він підвівся, у корабель поцілив другий снаряд. Стеля тріснула, шпангоути та балки погнулися. Корабель здригнувся, почав різко втрачати висоту, але майже відразу вирівнявся: увімкнувся автопілот.
Капітан лежав на підлозі під розтрощеною контрольною панеллю. В кутку з-під уламків силкувалася вибратись Наша.
Ззовні команда вже намагалася герметизувати широку пробоїну у боці корабля, через який виходило та розсіювалось у порожнечі дорогоцінне повітря.
— Допоможіть мені, — кричав Дорік. — Пожежа! Горить електроконтур!
Підбігло двоє чоловіків. Танс безпорадно озирався, його окуляри розбилися.
— І все ж таки, тут є життя, — пробурмотів він. — Але як вони могли...
— Допоможіть, — крикнув Фомар, поспішаючи. — Допоможіть посадити корабель.
Стемніло. Лише декілька зірок ряхтіли над ними, пробиваючись крізь пил, що розносився вітром по поверхні планети.
Насупившись, Дорік визирнув назовні:
— Що за діра!
Він повернувся до роботи — треба було вирівняти перекошені металеві частини фюзеляжу. На ньому був скафандр: залишилося ще багато маленьких отворів, крізь які у корабель потроху проникав радіоактивний пил.
Наша та Фомар, бліді й похмурі, сиділи за столом у рубці, вивчаючи список утрат.
— Недостатньо вуглеводів, — повідомив Фомар. — У крайньому разі, можемо розщепити запаси жиру, але...
— Цікаво, що ми побачимо назовні, — Наша підійшла до ілюмінатора. — Непривітний краєвид.
Вона ходила туди-сюди, струнка і маленька, зі змарнілим від утоми лицем.
— Як гадаєш, що знайде пошукова команда?
Фомар знизав плечима:
— Небагато. Можливо, якийсь бур’ян десь у розколинах. Нічого корисного. Все, що могло пристосуватися до цього середовища, має бути отруйним.
Наша зупинилась і потерла напухлу щоку, на якій червоніла глибока подряпина.
— Тоді як ти поясниш... це? Згідно з твоєю теорією, мешканці повинні були б загинути, засмажитись у власній шкірі. Хто ж тоді у нас вистрілив? Хтось же виявив нас, вирішив стріляти, прицілився.
— І виміряв відстань, — промовив капітан слабким голосом з ліжка у кутку, потім повернувся до них. — Це мене і бентежить. Перший снаряд вивів нас з ладу, другий — майже знищив.
Вони добре прицілилися, майже ідеально. А ми ж не надто легка мішень.
— Так, — погодився Фомар. — Що ж, можливо, ми й знайдемо відповідь на ці запитання, перш ніж заберемося звідси.
Дуже дивне місце! Усі наші спостереження свідчать про те, що тут життя неможливе. Вся планета вигоріла вщент, атмосфера повністю отруєна.