— Ти вже йдеш? — Фінеас завагався. — Сподіваюся, додому?
— Звісно. Вже пізня година.
Фінеас підвівся. Обійнявши однією рукою Шандраша за плече, він провів його до дверей.
— Усе гаразд, Шандраше, йди додому. А перед сном прийми гарячу ванну. Вона приведе тебе в норму. А ще випий трохи бренді — він зігріє тобі кров.
Фінеас відчинив двері, і вони повільно спустилися сходинками ґанку на холодну темну землю.
— Так, мабуть, я і зроблю, — погодився Шандраш. — Добраніч...
— Іди додому, — Фінеас поплескав його по плечу. — Іди швидше та прийми гарячу ванну. А потім одразу в ліжко.
— Слушна порада. Дякую тобі, Фінеасе. Я не забуду твоєї доброти, — Шандраш перевів погляд на Фінеасову руку в себе на плечі. Скільки ж років він не стояв так близько до Фінеаса!
Пригледівшись до руки, Шандраш здивовано насупив брови. Долоня Фінеаса була великою і грубою, а пальці — вузлуватими. Короткі тупі пальці, обламані потріскані нігті. Шкіра була майже чорною, чи то такою вона здавалась у місячному світлі. Шандраш глянув на Фінеаса.
— Дивно, — пробурмотів він.
— Що дивно, Шандраше?
У напівмороці обличчя Фінеаса виглядало неприродно масивним і жорстоким. Раніше Шандраш якось не зауважував, що у Фінеаса так сильно виступає вперед нижня щелепа. Шкарубка шкіра була жовтою, немов пергамент. Очі за скельцями окулярів нагадували два камінчики, холодні та неживі. Вуха були величезними, волосся — якимсь волокнистим та скуйовдженим.
Дивно, що раніше він усього цього не помічав. Але ж і Фінеаса у місячному світлі він ніколи не бачив.
Шандраш зробив крок убік, не зводячи пильного погляду зі свого давнього друга. З відстані кількох футів Фінеас Джадд виглядав незвично присадкуватим та опецькуватим. Ноги були трохи викривленими, а ступні — просто велетенськими. І було ще дещо...
— Що трапилось? — намагався допитатись Фінеас. — Щось не так?
Щось із Фінеасом було геть не так. І він теж цього ніколи не зауважував, жодного разу за всі роки, що вони дружили. Все довкола Фінеаса було просякнуте смородом, слабким ядучим запахом гнилизни, протухлого м’яса, вологи та плісняви.
Шандраш зміряв його пильним поглядом.
— Щось не так? — луною повторив він. — Ні, не думаю.
Під стіною будинку стояла стара напіврозвалена діжка для дощової води. Шандраш рушив до неї.
— Ні, Фінеасе. Я не думаю, що щось не так.
— Що це ти робиш?
— Я? — Шандраш ухопився за одну з клепок і висмикнув її з діжки. Міцно стискаючи її в руці, він рушив до Фінеаса.
— Я — король ельфів. А хто... чи що... ти?
Фінеас заревів і кинувся на нього зі своїми велетенськими смертоносними руками-лопатами.
Шандраш врізав йому по голові клепкою. Фінеас завив від болю та люті.
Почувся якийсь тріск, скрегіт, і з-під землі обабіч будинку навіженою ордою почали вилазити, вистрибувати якісь створіння, темношкірі, горбаті, з масивними опецькуватими тілами та велетенськими ступнями й головами. Шандрашу вистачило одного швидкого погляду на істот, що вихлюпувалися з Фінеасового підвалу, щоб збагнути, хто це були.
— Допоможіть! — заволав Шандраш! — Тролі! На поміч!
Тролі були повсюди, вони хапали його за одяг, сіпали, видиралися на нього, лупили в обличчя та куди могли дістати.
Шандраш не випускав з рук клепки, махав нею знову і знову, гамселив тролів ногами. Здавалося, їх сотні, а з-під Фінеасового будинку лізли, розливаючись чорним потоком, все нові потвори, їхні великі очі та зуби поблискували в місячному світлі.
— Допоможіть! — знову вигукнув Шандраш, цього разу слабкіше.
Він уже знесилювався. Серце болісно калатало. Якийсь троль вчепився за руку і вгризся йому в зап’ясток. Шандраш відкинув його геть, струснув з ноги цілу купу мерзенних створінь, а його дубова дошка то здіймалась, то опускалася.
Один з тролів ухопився за клепку. Йому допомагала ціла ватага, несамовито смикаючи за неї, намагаючись вирвати. Шандраш відчайдушно захищався. Тролі видиралися йому на плечі, чіплялися за плащ, висіли на руках, ногах, смикали за волосся...
Зненацька до нього долинув віддалений звук горна, золотої сурми, що луною відбився від пагорбів.
Тролі раптом завмерли, відпустили Шандрашеву шию, скотилися з руки.
Звук сурми пролунав знову, цього разу гучніше.
— Ельфи! — заревів один з тролів. Розвернувшись, він рушив на звук, скрегочучи зубами та люто плюючись.
— Ельфи!
Несамовито волаючи, тролі зграєю помчали вперед. Ельфи порушили стрій і вступили в бій, підбадьорюючи один одного своїми дзвінкими голосами. На них накотився потік тролів, і стали до герцю тролі проти ельфів, нігті-лопати проти золотих мечів, гострі зуби проти кинджалів.
— Пустимо ельфам кров!
— Смерть тролям!
— Вперед!
— Не відступати!
Шандраш відчайдушно бився з тролями, що ніяк не хотіли його відпускати. Він був геть виснажений, йому бракувало повітря. Він майже наосліп знову і знову завдавав клепкою ударів, штурхав, відкидав від себе тролів, чавив їх ногами у траві.
Шандраш так і не дізнався, як довго лютувала битва. Він тонув у морі темних тіл, покорчених, смердючих, вони смикали його, чіплялися за нього, кусались, впивалися кігтями у ніс, волосся, пальці. Він бився мовчки, затято.
А навколо нього загони ельфів зітнулися у борні з ордою тролів, звідусіль долинали крики і дзвін зброї.
І раптом звуки бою стихли. Шандраш підвів голову і здивовано роззирнувся. Ніщо ніде не ворушилося. Скрізь панувала тиша. Битва скінчилася.
Кілька тролів усе ще чіплялись за його руки та ноги. Шандраш влупив одного з них клепкою. Той завив і звалився на землю. Шандраш хитнувся назад, борючись з останнім із тролів, що вперто не відпускав його руку.
— Твоя черга, — важко дихаючи, вимовив Шандраш. Відірвавши від себе троля, він жбурнув його подалі. Троль гепнувся на землю і хутко відповз у темряву.
Усе скінчилось. Ніде не видно, щоб десь ворушився якийсь троль. Повсюди над голими полями панувала тиша.
Шандраш знеможено опустився на камінь. Він важко дихав.
Перед очима стрибали червоні цятки. Кволою рукою він дістав з кишені носовичок та витер шию і обличчя. Потім заплющив очі й струснув головою.
Розплющивши їх, побачив, що довкола нього юрмляться ельфи, знову збираючись у загони. Вони були розхристані, пом’яті.
В золотих латах зяяли колоті та рвані діри. В одних погнуті шоломи, в інших їх зовсім не було. Рідко хто зберіг яскраво-червоний плюмаж. Уцілілі воїни виглядали понурими, виснаженими.
Проте вони здобули перемогу. Війну виграно. Орди тролів були змушені рятуватися втечею.
Шандраш повільно підвівся. Оточивши його колом, ельфи-воїни мовчки дивилися на нього сповненими захоплення і поваги поглядами.
— Спасибі вам, друзі, — пробурмотів Шандраш. — Щиро вам дякую.
— Тролі переможені, — доповів ельф, усе ще збуджений після бою.
Шандраш обвів ельфів пильним поглядом. Їх було дуже багато, значно більше, ніж у загоні старого короля. Очевидно, кожен ельф захотів взяти участь у битві. Вони здавалися суворими, сповненими серйозністю моменту та втомленими після жахливої битви.
— Так, з ними покінчено, — вимовив Шандраш, переводячи подих. — Який же я радий, що ви, хлопці, з’явились саме вчасно.
Я був на волосинці від смерті, б’ючись один з ними.
— Король ельфів самотужки утримував цілу армію тролів, — урочисто оголосив ельф.
— Га? — перепитав Шандраш, який не одразу зрозумів, про що йдеться, а потім усміхнувся. — Саме так. Я справді бився з ними якийсь час сам. І я справді утримував усіх цих тролів самотужки. Усю кляту армію тролів.
— І навіть більше, — додав ельф.
— Більше? — Шандраш закліпав очима.
— Погляньте сюди, о королю, наймогутніший з ельфів. Сюди. Праворуч.
Ельфи повели Шандраша за собою.