— Що там? — пробурмотів Шандраш, не в змозі нічого розгледіти. Він пильно вдивлявся під ноги, намагаючись щось побачити у темені. — А можна сюди смолоскип?
Підійшли кілька ельфів з маленькими сосновими смолоскипами.
На мерзлій землі горілиць лежав Фінеас Джадд. Його широко розплющені очі були осклілими, рот — напіввідкритим. Він не дихав. Тіло холодне і заціпеніле.
— Він мертвий, — урочисто промовив ельф.
Шандраш судомно глитнув. На його чолі виступив холодний піт.
— Господи! Мій давній друже! Що я накоїв?
— Ви здолали Великого троля.
Шандраш завмер.
— Я... що?
— Ви здолали Великого троля, вождя усіх тролів.
— Такого ще ніколи не траплялося, — збуджено вигукнув інший ельф. — Великий троль уникав смерті протягом століть. Ніхто навіть уявити не міг, що він може померти. Це — наш найзнаменніший історичний момент.
Ельфи не зводили зачарованих поглядів з непорушної постаті, поглядів, у яких прозирав трепет упереміш зі страхом.
— Та годі вам! — вигукнув Шандраш. — Це ж просто Фінеас Джадд.
Сказавши це, він відчув, як у нього по спині немов морозом сипнуло. Він згадав картину, яку бачив зовсім нещодавно, коли стояв поруч із Фінеасом, згадав, що трапилось, коли останні промені місяця торкнулися обличчя його давнього друга.
— Гляньте-но, — один з ельфів нагнувся над Фінеасом і розстібнув його жилетку із синьої саржі. — Бачите?
Шандраш нахилився, щоб краще розгледіти.
Йому перехопило подих.
Під жилеткою на тілі Фінеаса Джадда виднілася давня іржава кольчуга, яка щільно облягала опецькувате тіло. На кольчузі були якісь емблеми, темні, вицвілі від часу, вкриті брудом та іржею. А ще напівстертий герб. Герб, на якому совина лапка перехрещувалася з поганкою. Герб Великого троля.
— Господи, — промовив Шандраш. — І це я його вбив!
Тривалий час він не зводив з тіла враженого погляду. Потім повільно почав усе усвідомлювати. Він випростався й усміхнувся.
— Що трапилось, о королю? — запитав ельф.
— Просто про дещо подумав, — відповів Шандраш. — Я просто подумав, що... що оскільки Великий троль загинув, а армія тролів розбіглася...
Він замовк. Ельфи чекали продовження.
— То я подумав, може я... тобто, може, якщо я вам більше не потрібен...
Ельфи шанобливо слухали.
— Про що ви, могутній королю? Продовжуйте.
— Я подумав, що, може, тепер я міг би повернутися на заправку і більше не бути королем? — Шандраш обвів ельфів сповненим надії поглядом. — Що скажете? Війна і все таке закінчилися. Великий троль мертвий. То як?
Якийсь час ельфи мовчали, з нещасним виглядом втупившись у землю під ногами. Жоден не порушив тиші. Зрештою, вони почали розходитися, підбирати розкидані стяги та вимпели.
— Так, можете йти, — тихо промовив один з ельфів. — Війна закінчилася. Тролів знищено. Можете повертатися на свою заправку, якщо це те, чого ви насправді бажаєте.
Шандраш полегшено зітхнув. Широко усміхаючись, він розправив плечі.
— Дякую, друзі! Я дуже радий. Це — просто чудово, найкраща новина з усіх, що я коли-небудь чув.
Розвернувшись, він пішов, потираючи руки та зігріваючи їх подихом. Зробивши кілька кроків, зупинився й оглянувся.
— Спасибі вам велетенське, — усміхнувся він ельфам. — Що ж, ну я побіг. А то пізно вже. Та й до біса холодно. Тяжка випала нічка... Сподіваюся, ми ще побачимось.
Ельфи мовчки кивнули.
— Добре. Що ж, добраніч! — Шандраш відвернувся і рушив стежкою. Потім на мить спинився і помахав ельфам: — Добряча була битва, еге ж? Ми їм таки всипали на горіхи, — і поквапився далі. Потім знову зупинився, озирнувся і помахав рукою: — Був радий вам допомогти. Ну, добраніч!
Кілька ельфів помахали йому у відповідь, проте жоден не зронив ні слова.
Шандраш Джонс повільно йшов додому. З узвишшя він уже міг розгледіти знайомі місця: шосе, по якому повзло кілька автомобілів, бензоколонки, що поступово перетворювалися на купу брухту, будинок, що, мабуть, розвалиться ще за його пам’яті, а грошей на його ремонт чи на придбання іншого, в кращому місці, немає.
Він розвернувся і поквапився назад.
Ельфи юрмились на полі битви, оповитому нічною тишею.
— Я так сподівався, що ви ще не пішли, — з полегшенням вимовив Шандраш.
— А ми сподівались, що ви повернетеся, — дружно відповіли йому ельфи.
Шандраш зніяковіло буцнув ногою камінець. Той підскочив, покотився і зник у темряві. Ельфи не зводили з нього очей.
— Щоб я, та пішов?! — вигукнув Шандраш. — Я, король ельфів?!
— То ви залишитесь нашим королем? — зраділи ельфи.
— Людині мого віку непросто мінятися. Припинити продавати бензин і раптом стати королем. Спочатку це мене лякало. Та більше не лякає.
— Ви залишитеся? Ви залишитеся?
— Звісно, — сказав Шандраш Джонс.
Навколо нього у радісному танку закружляли ельфи зі смолоскипами в руках. В їхньому світлі він розгледів ноші, схожі на ті, на яких у його дім принесли старого короля ельфів. Проте ці були значно більшими, достатньо великими, щоб там міг уміститися чоловік, і десятки солдатів чекали, готові з гордістю підставити плече під списи-держаки.
Ельф, очільник процесії, шанобливо вклонився:
— Це для вас, ваша величносте.
Шандраш видерся на ноші. На них було не надто зручно, і він волів би прогулятися пішки, проте чоловік знав: саме так належить подорожувати королю ельфів, аби дістатися до свого королівства.
Колонія
(пер. В. Корсун)
Майор Лоуренс Холл стояв, зігнувшись над бінокулярним мікроскопом, підкручуючи мікрометричний гвинт.
— Цікаво, — пробурмотів він.
— Скажіть? Ми вже три тижні на цій планеті, а й досі не виявили жодної небезпечної форми життя, — лейтенант Френдлі сів на краєчок лабораторного столу, стараючись не зачепити чаші з культурами бактерій. — Що ж це за місце? Ані шкідливих мікробів, ані вошей, ані мух, ані пацюків, ані...
— Ані віскі, ані кварталу червоних ліхтарів, — Холл випростався. — Ну й місцина! Я був переконаний, що в цьому місиві знайдеться бодай щось на зразок земної сальмонели чи марсіанського піщаного гнилісного вертуна.
— А виявилося, що вся планета безпечна. Знаєте, я от подумав, а що, коли це — той самий Едем, який покинули наші предки.
— Вони його не покидали — їх з нього вигнали.
Холл побрів до вікна лабораторії й замислено почав розглядати краєвид. Варто визнати — картина, що постала перед ним, була мальовничою. Повсюди височіли порослі лісами пагорби, зелені схили стелилися квітами та нескінченними заростями лози, а ще водоспади, лапатий мох, фруктові дерева, акри квітів та озер. Усі зусилля було спрямовано на те, щоб зберегти незайманою поверхню Блакитної Планети, як її назвав перший корабель-розвідник, що прибув сюди шість місяців тому.
Холл зітхнув.
— Ну й місцина. Добре було б якось сюди повернутися.
— На її тлі Терра виглядає якоюсь голою, — Френдлі дістав пачку цигарок, а потім поклав їх назад. — Знаєте, це місце якось дивно на мене впливає. Я більше не палю. Мабуть, у всьому винен цей краєвид. Він такий... такий неймовірно чистий... Незаплямований. Я не можу тут палити чи смітити. Не можу поводитися, як на пікніку.
— О, скоро тут відбою не буде від охочих влаштувати пікнік, — промовив Холл і рушив назад до мікроскопа. — Перевірю я ще декілька культур. Можливо, все ж знайду якусь смертоносну бактерію.
— Не здавайтеся, — лейтенант Френдлі зіскочив зі столу. — Я ще зазирну до вас, може, на той час вам і поталанить. У залі №1 має відбутися велика конференція. Вони вже майже готові дати зелене світло Органам Еміграції, щоб ті висилали першу партію колоністів.
— От вам і охочі до пікніків.
Френдлі посміхнувся:
— Боюся, що так.
Двері за ним зачинились, звуки кроків ще деякий час відлунювали в коридорі. Холл лишився в лабораторії сам.