Килимок склався навколо його ніг.
— Агов! — закричав Фултон. — Відпусти!
Він спробував вирвати ноги, проте килимок тримав міцно. Фултон перелякався. Він вихопив пістолет, проте не наважився стріляти по власних ногах.
— Допоможіть! — заволав він.
До нього підбігло двоє солдатів.
— Що трапилось, лейтенанте?
— Зніміть з мене цю чортівню!
Солдати не змогли втримати сміху.
— Я не жартую, — крикнув Фултон, його обличчя зненацька побіліло. — Воно ламає мені ноги! Воно...
Він закричав. Солдати з усіх сил ухопилися за килимок. Фултон упав, він качався, звивався і все кричав, кричав. Зрештою, солдатам вдалося вхопитися за краєчок килимка і відірвати його від ніг.
Ніг у Фултона більше не було. Нічого, крім голих кісток, та й від тих лишилось небагато.
— Тепер ми вже знаємо, — похмуро сказав Холл. — Це — форма органічного життя. — Командер Моррісон повернулась до капрала Теннера. — Коли ви підійшли до будівлі, то побачили два килимки, так?
— Так, командере. Два. Я ступив на... на один із них. І зайшов досередини.
— Вам пощастило. Ви наступили на справжній.
— Не можна втрачати пильності, — промовив Холл. — Ми маємо стежити за появою дублікатів. Очевидно, воно, хай би чим було, імітує предмети, які знаходить. Як хамелеон. Таке у нього маскування.
— Дві, — пробурмотіла Стелла Моррісон, не зводячи погляду з двох ваз для квітів, що стояли на протилежних кінцях її столу. — Їх непросто розрізнити. Два рушники, дві вази, два крісла.
Може виявитись ціла купа предметів, з якими все гаразд. І всі вони нормальні, окрім одного.
— У цьому й проблема. В лабораторії я не помітив нічого дивного. Нема нічого незвичного у ще одному мікроскопі. Він чудово працює.
Командер відсунулася від однакових ваз з квітами.
— А як бути з цими? Можливо, одна з них — це... хай би чим воно було.
— У нас багато парних речей. Два черевики. Предмети одягу.
Меблі. Я так і не помітив у себе в кімнаті зайвого крісла. Обладнання. Ніколи не можна знати напевне. А іноді...
Спалахнув відеоекран. На ньому з’явилось обличчя віце-командера Вудса.
— Стелло, ще один нещасний випадок.
— Хто цього разу?
— Розчинився офіцер. Не лишилося нічого, крім кількох ґудзиків та пістолета... Це був лейтенант Доддс.
— Тепер уже троє, — сказала командер Моррісон.
— Воно органічного походження, тому має бути спосіб його знищити, — пробурмотів Холл. — Кількох ми вже спопелили, і це їх напевне убило. Їх можна вразити! Проте ми не знаємо, скільки їх ще лишилося. Ну, знищили ми п’ятьох чи шістьох. Можливо, це — нескінченно подільна матерія. Щось на зразок протоплазми.
— А тим часом?..
— А тим часом вона взяла над нами владу. Цілковиту владу. Це і є та смертоносна форма життя, яку ми шукали. Тепер зрозуміло, чому все, що ми знаходили, було безневинним. Ніщо не могло змагатися з подібною формою. У нас і самих є форми життя, здатні на мімікрію. Комахи, рослини. А ще венеріанський вертлявий слимак. Проте жодна з них не досягла у своєму наслідуванні таких вражаючих успіхів.
— Але їх можна вбити. Ви самі так казали. А отже, у нас є шанс.
— Так, за умови, що ми їх знайдемо, — Холл оглянув кімнату. Біля дверей висіло два плащі-намети. Чи два їх було мить тому?
Він стомлено потер чоло.
— Спробуємо знайти якусь отруту чи корозійний агент, щось, що повністю знищувало б їх. Не можна просто сидіти й чекати, поки вони нападуть на нас. Нам потрібно щось на зразок аерозолю. Так свого часу ми впорались із вертлявими слимаками.
Командер не зводила погляду з чогось, що було у нього за спиною.
Холл розвернувся, простежуючи її погляд.
— Що там?
— Ніколи не помічала, щоб там, у кутку, стояли дві валізи. Раніше стояла лише одна... мені так здається, — вона збентежено струснула головою. — І як тепер визначиш? Це все мене доконає.
— Вам потрібно випити чогось міцного.
Її погляд прояснився:
— Чудова ідея. Але...
— Але що?
— Я не хочу ні до чого торкатись. Їх ніяк не відрізниш, — вона вказала пальцем на бластер, що висів у неї на поясі. — Буду стріляти по всьому.
— Це вже паніка. І все ж воно відловлюватиме нас, одного за одним.
Капітан Анджер прийняв екстрений виклик через навушники. Він одразу припинив роботу, набрав повні руки зразків і поквапився до грейфера.
Той виявився припаркованим ближче, ніж він його залишав.
Капітан здивовано зупинився. Ось же він, його блискучий маленький конусоподібний автомобіль, гусениці міцно стоять на м’якому ґрунті, дверцята відчинені.
Анджер поквапився до нього, обережно несучи зразки. Він відчинив багажник у задній секції автомобіля і поклав туди свою ношу. Потім обійшов його і вмостився за панеллю управління.
Капітан повернув ключ запалення, проте мотор не завівся.
Це було дивно. Намагаючись зрозуміти, у чому річ, він помітив ще дещо дивне.
За кілька сотень футів від нього, посеред дерев, стояв інший грейфер, як дві краплі води схожий на його власний. І той грейфер стояв саме там, де він його полишив. Схоже, він сів у чужий автомобіль. Просто ще хтось приїхав за зразками.
Анджер спробував вилізти назовні.
Та двері позамикались, а сидіння нависло у нього над головою. Панель управління стала еластичною та липкою. Капітан спробував набрати повні груди повітря... він задихався. Що було сил він спробував вибратись з грейфера, замахав руками, закрутився. Салон навколо нього просяк вологою, вкритою бульбашками драглистою вологою, теплою, мов сира плоть.
Бульк! — його голову накрило якоюсь масою, вона огорнула все його тіло.
Грейфер почав перетворюватися на рідину. Він спробував вивільнити руки, проте вони не слухалися.
А потім його пронизав біль. Капітан почав розчинятися. Він одразу зрозумів, що то була за рідина.
Кислота. Шлунковий сік. Він був у чиємусь шлунку.
— Не дивися! — крикнула Гейл Томас.
— Чому? — підплив до неї капрал Хендрікс, усміхаючись. — Чому мені не можна дивитися?
— Тому що я буду вилазити.
Сонце яскраво освітлювало озеро, його відблиски танцювали на воді. Довкола височіли велетенські порослі мохом дерева — величні мовчазні колони поміж квітучих ліан та кущів.
Гейл вибралась на берег, обтрусилася від води, відкинула з очей волосся. У лісі панувала тиша. Не лунало жодного звуку, окрім плескоту хвиль. Вони були надто далеко від табору.
— Коли мені можна буде дивитися? — запитав Хендрікс, плаваючи колами із заплющеними очима.
— Скоро.
Гейл рушила до дерев, до того місця, де вона залишила уніформу. Теплі сонячні промені заливали її голі плечі та руки. Дівчина сіла на траву і підібрала свій одяг.
Обтрусивши кітель від листків та шматочків кори, вона почала натягувати його через голову.
А у воді терпляче чекав капрал Хендрікс, намотуючи кола. Спливав час. Стояла мертва тиша. Він розплющив очі. Гейл ніде не було видно.
— Гейл! — гукнув він.
Відповіддю була мертва тиша.
— Гейл!
Жодного звуку.
Капрал Хендрікс кинувся пливти до берега і прожогом вискочив з води. Одним стрибком він добрався до своєї уніформи, що охайним стосом лежала на березі озера. Капрал схопив бластер.
— Гейл!
Ліс мовчав. Капрал стояв, похмуро роздивляючись довкола. Мало-помалу, незважаючи на пекуче сонце, його скував колодний страх.
— ГЕЙЛ!
І знову відповіддю була мертва тиша.
Командер Моррісон не приховувала своєї тривоги.
— Ми маємо діяти, — сказала вона. — Не можна зволікати. З тридцяти десятеро загинули. Третина — це надто висока смертність.
Холл відірвав очі від роботи.
— У будь-якому разі, тепер ми знаємо, з чим маємо справу. З різновидом протоплазми, що може набувати будь-якої форми, — він підняв балон з аерозолем. — Гадаю, це допоможе нам дізнатися, скільки їх.