— А що це?
— Газоподібна суміш арсену і водню. Гідрид арсену.
— І що ви збираєтеся з ним робити?
Холл застібнув на собі шолом. Його голос долинув з навушників командера:
— Я збираюсь розпилити його в лабораторії. Гадаю, тут їх повно, більше, ніж деінде.
— Чому саме в лабораторії?
— Тому що в лабораторію із самого початку зносили зразки і проби, і саме тут їх уперше помітили. Гадаю, вони потрапили всередину з пробами або під виглядом проб, а потім розповсюдилися по всьому приміщенню.
Командер також застібнула шолом. Четверо її охоронців зробили те саме.
— Гідрид арсену шкідливий для людей, так?
Холл кивнув.
— Слід бути вкрай обережними. Тут ми зможемо його застосувати просто для аналізу, але не більше того.
Він налаштував кисневу трубку, припасовану до шолома.
— І що нам дасть ваш аналіз? — допитувалась командер.
— Якщо він взагалі бодай щось покаже, ми матимемо уявлення, наскільки швидко вони розповсюджуються. Так ми краще знатимемо, з чим зіткнулися. Все може бути набагато серйознішим, ніж ми уявляємо.
— Тобто? — запитала вона, і собі налаштовуючи кисневу трубку.
— У нашому корпусі працює сотня людей. Нині найгірше, що може статися, це те, що всі ми загинемо, один за одним. Проте це не так і страшно. Корпуси з персоналом у сотню осіб зникають щодня. Це і є той ризик, на який ідуть всі першопрохідці.
А в кінцевому підсумку такі втрати порівняно неістотні.
— Порівняно з чим?
— Якщо вони все ж нескінченно подільні, ми мусимо двічі подумати, перш ніж покидати цю планету. Краще залишитися тут і загинути, ніж утекти, ризикуючи занести їх до нашої системи.
Командер зміряла його поглядом.
— То це ви й намагаєтеся з’ясувати? Чи вони нескінченно подільні?
— Я намагаюся з’ясувати, з чим ми маємо справу. Можливо, їх лише кілька. А можливо, вони повсюди, — він обвів рукою лабораторію. — Можливо, половина предметів у цій кімнаті є не тим, чим здаються... Коли вони нападають — погано. Але ще гірше — коли вичікують.
— Гірше? — здивовано перепитала командер.
— У них ідеальна мімікрія. Принаймні, як для організмів органічного походження. Я дивився крізь одного з них, Стелло, коли той прикидався моїм мікроскопом. І він збільшував, регулювався, давав зображення, як найсправжнісінький мікроскоп. Така форма мімікрії перевершує все, що можна лишень уявити. Вона сягає глибини предметів, зачіпає найдрібніші елементи об’єктів імітації.
— Натякаєте, що один із них міг би прослизнути разом з нами на Терру? Прикинувшись одягом чи якимось лабораторним устаткуванням? — вона здригнулася.
— Ми припускаємо, що вони — щось на кшталт протоплазми. Подібна пластичність притаманна простим первісним формам... яким, своєю чергою, притаманне розмноження діленням. Якщо це так, їхня здатність до відтворення не має меж. А їхня схильність до розпаду наводить мене на думку про одноклітинні організми.
— Як гадаєте, вони розумні?
— Не знаю. Сподіваюся, що ні, — Холл підняв балончик з аерозолем. — У будь-якому разі, це нам допоможе визначити їхню кількість. І деякою мірою підтвердить мою думку про те, що вони достатньо прості, щоб розмножуватись шляхом елементарного ділення... а це для нас було б найгірше. Ну, поїхали.
Міцно тримаючи балончик, він натиснув на кнопку і почав водити ним з боку в бік. Командер і четверо охоронців мовчки стояли за ним. Ніде нічого не рухалось. А з вікна били сонячні промені, виблискуючи на чашах з культурами бактерій та устаткуванні.
Минуло кілька хвилин, і Холл відпустив кнопку.
— Нічого не бачу, — мовила командер Моррісон. — Ви певні, що щось станеться?
— Гідрид арсену безбарвний. Але не знімайте шоломів — він шкідливий. І не рухайтеся.
Вони стояли, чекаючи.
Деякий час усе лишалося без змін. А потім...
— Господи боже! — вигукнула командер Моррісон.
У дальньому кінці лабораторії раптом затремтіла шафка з розсувними скляними дверцятами. Вона вкрилася бульбашками і слизом і потекла. Зрештою, вона взагалі втратила форму... натомість на столі тремтіла однорідна драглиста маса. В одну мить вона сповзла по столу на підлогу.
— Он іще!
Це танула, розтікаючись по столу, горілка Бунзена. По всій кімнаті пооживали предмети. Велика скляна реторта згорнулась сама в себе і злиплась у краплю. За нею — рама для пробірок, шафка з хімікатами...
— Обережно! — крикнув Холл, відступаючи.
Буквально йому під ноги впав велетенський вакуумний ковпак і розплескався по підлозі. Це була одна велика клітина, одна-єдина. Можна було розгледіти тьмяне ядро, клітинну оболонку, тверді вакуолі, що висіли у цитоплазмі.
Піпетки, щипці, ступки — все перетворювалось на желе. Половина устаткування в кімнаті рухалася. Копії були майже у всього, що можна було скопіювати. У кожного мікроскопа був дублікат. У кожної пробірки, банки, пляшки, флакона...
Один з охоронців дістав бластер. Холл притримав його руку.
— Не стріляти! Гідрид арсену легкозаймистий. Мерщій звідси. Ми дізналися те, що хотіли.
Вони розчахнули двері лабораторії і вискочили в коридор.
Холл грюкнув ними і міцно замкнув.
— Погані наші справи, так? — запитала командер Моррісон.
— У нас немає шансів. Гідрид арсену їх розворушив, було б його більше — і він би міг їх навіть убити. Але у нас його стільки немає. І навіть якби ми мали змогу розпилити його по планеті — то вже не змогли б користуватися бластерами.
— А що, коли ми покинемо планету?
— Ми не можемо ризикувати занести їх до нашої системи.
— Але ж якщо ми лишимося, вони нас поглинуть, розчинять одного за одним, — запротестувала командер.
— Можна замовити ще гідриду арсену. Або ще якусь отруту. Здатну їх убити. Але разом з ними буде знищено і більшу частину життя на планеті. Небагато що лишиться.
— У такому разі доведеться знищити всі форми життя! Якщо у нас немає виходу, доведеться випалити планету дотла. Навіть якщо потім не лишиться нічого, окрім мертвої пустелі.
Вони обмінялись поглядами.
— Я збираюся вийти на зв’язок із Системою, — сказала командер Моррісон. — А потім вивезти звідси весь корпус у безпечне місце... принаймні те, що від нього лишилося. Та бідна дівчина на озері... — вона здригнулась. — А потім, коли ми всі виберемося звідси, подумаємо, як найкраще зачистити планету.
— Ви ризикнете занести їх на Терру?
— А вони можуть імітувати нас? Вони можуть імітувати живих істот? Вищі форми життя?
Холл замислився.
— Напевне, ні. Схоже, вони обмежуються об’єктами неорганічного походження.
Командер похмуро посміхнулась.
— У такому разі, будемо повертатися без будь-яких неорганічних предметів.
— А як же одяг? Вони можуть імітувати ремені, рукавички, черевики...
— Ми не братимемо одягу. Повертатимемось без нічого. Я маю на увазі, зовсім без нічого.
Губи Холла смикнулися.
— Ясно, — замислився він. — Що ж, це може спрацювати. А ви зможете переконати персонал... залишити весь одяг тут? Усе, що в них є?
— Якщо на карту поставлено їхні життя, я можу наказати їм це зробити.
— Схоже, у нас з’явився шанс вибратися звідси.
Найближчий крейсер, достатньо великий, щоб підібрати вцілілих членів корпусу, був за дві години лету. Він саме повертався на Терру.
Командер Моррісон відірвалась від відеоекрана.
— Вони хочуть знати, що тут трапилося.
— Дозвольте мені поговорити з ними, — Холл всівся перед екраном. Перед ним світилось огрядне обличчя капітана терранського крейсера. — Говорить майор Лоуренс Холл з відділу досліджень.
— Я капітан Деніел Девіс, — капітан Девіс спокійно розглядав Холла. — У вас там якісь проблеми, майоре?
Холл облизав губи.
— Краще я все розповім вам, коли ми піднімемось на борт, якщо ви не проти.