— Чому так?
— Капітане, річ у тому, що ви подумаєте, ніби ми тут всі збожеволіли. Давайте все обговоримо вже на борту корабля, — він завагався. — Ми піднімемось на борт голими.
Брови капітана поповзли догори.
— Голими?
— Саме так.
— Зрозуміло, — хоча було видно, що нічого йому не зрозуміло.
— Коли вас чекати?
— Години за дві.
— На наших годинниках зараз 13:00. Ви будете тут о 15:00, так?
— Приблизно так, — погодився капітан.
— Ми вас чекатимемо. Не дозволяйте нікому виходити назовні. Лише відчиніть нам один із люків. Ми піднімемось без спорядження. Лише ми, більше нічого. І щойно ми опинимося на борту, одразу ж злітайте.
Стелла Моррісон нахилилась до екрана.
— Капітане, чи могли б ви... наказати своїм людям?..
— Ми приземлятимемось на автопілоті, — запевнив її капітан. — Нікого з моїх людей в цей час на палубі не буде. Ніхто вас не побачить.
— Дякую, — пробурмотіла вона.
— Прошу, — віддав честь капітан Девіс. — Що ж, побачимось за дві години, командере.
— Так, скажіть усім, щоб виходили на злітний майданчик, — наказала командер Моррісон. — Одяг нехай залишать тут, щоб на майданчику не було нічого, що могло б контактувати з кораблем.
Холл поглянув їй у вічі.
— Невже це надто велика жертва, якщо на карту поставлене життя?
Лейтенант Френдлі прикусив губу.
— Я цього не робитиму. Я залишаюсь.
— Ні, ви мусите полетіти.
— Але, майоре...
Холл поглянув на годинник.
— 14:50. Корабель прибуде з хвилини на хвилину. Роздягайтесь і рушайте на злітний майданчик.
— Невже не можна взяти бодай щось?
— Не можна. Навіть бластер... Нам видадуть одяг на борту.
Ходімо, від цього залежить ваше життя. Всі роздягнуться.
Френдлі почав знехотя стягувати сорочку.
— Здається, я виглядаю дурнувато.
Клацнув відеоекран. Пролунав різкий голос робота:
— Усім негайно покинути приміщення! Всім покинути приміщення і негайно з’явитися на злітному майданчику! Всім негайно покинути приміщення! Всім...
— Так швидко? — Холл підбіг до вікна і підняв металеві жалюзі. — Я не чув, як він приземлявся.
Посеред злітного майданчика підносився довгий сірий крейсер, його корпус ряснів вм’ятинами та зарубками від метеоритів. Крейсер не рухався. Ніщо не вказувало на те, що на його борту хтось є.
Майданчиком в його напрямку вже нерішуче рухався гурт голих людей, вони мружились від яскравого сонця.
— Прилетіли! — Холл почав зривати із себе сорочку. — Ходімо!
— Мене заждіть!
— Тоді покваптеся.
Холл роздягся, і обидва чоловіки поспішили по коридору. За ними бігли голі охоронці. Минувши коридори довгої будівлі корпусу, вони опинились біля виходу. Чоловіки спустилися сходами на майданчик. Їх одразу залило теплим сонячним промінням. З усіх приміщень корпусу стікалися юрби голих чоловіків та жінок, мовчки рухаючись у напрямку корабля.
— Ну й видовисько! — сказав якийсь офіцер. — І як нам далі із цим жити?
— Просто жити, і це головне, — мовив інший.
— Лоуренсе!
Холл почав було обертатися.
— Прошу, не озирайтесь. Продовжуйте рухатися вперед. А я йтиму за вами.
— Ну як відчуття, Стелло? — запитав Холл.
— Доволі незвично.
— І воно того варте?
— Сподіваюся.
— Як гадаєте, нам хоч хтось повірить?
— Сумніваюсь, — мовила вона. — Мені й самій важко у все це повірити.
— У будь-якому разі, ми вирвемося звідси живими.
— Аби ж то.
Холл поглянув на корабель — той саме опускав перед ними трап. Ті, хто були до нього найближче, вже квапились металевими сходами до круглого люка, що вів усередину корабля.
— Лоуренсе... — голос командера якось дивно затремтів. — Лоуренсе, я...
— Ви що?
— Я боюсь.
— Боїтеся? — зупинився він. — Чому?
— Не знаю, — здригнулася вона.
Зусібіч повз них поспішали люди.
— Забудьте. Це, мабуть, відголоски чогось із вашого дитинства, — він ступив однією ногою на трап. — Підіймайтеся.
— Я хочу назад! — в її голосі зазвучали панічні нотки. — Я...
Холл засміявся.
— Уже надто пізно, Стелло. — Тримаючись за поручень, він піднявся по трапу. Довкола нього сунув натовп людей, проштовхуючи вперед і його. Зрештою, він опинився біля люка. — От ми й на місці.
Чоловік, що йшов попереду нього, щез.
Холл рушив за ним, усередину темних нутрощів корабля, у мовчазний непроникний морок. Командер йшла слідом за ним.
Рівно о 15:00 капітан Деніел Девіс посадив корабель у центрі злітного майданчика. Реле послабили замки люка, і той з гуркотом відчинився. Девіс разом з офіцерами корабля зібрались у контрольній рубці навколо панелі управління, чекаючи.
— Ну? — через деякий час запитав Девіс. — І де вони?
Офіцерів охопив неспокій.
— Можливо, щось трапилось?
— Можливо, все це — якийсь недолугий жарт?
Вони все чекали і чекали.
Проте ніхто так і не з’явився.
Трофейний корабель
(пер. В. Корсун)
Генерал Томас Гроувз похмуро розглядав тактичні мапи на стіні. Тоненька чорна лінія, залізне кільце навколо Ганімеда, була все ще на місці. Якусь мить він ще невпевнено, проте з надією чекав, але лінія не зникла. Зрештою, він розвернувся і повз ряди столів рушив геть із штурманського крила.
Біля дверей його зупинив майор Сіллер.
— Що трапилося, сер? На війні без змін?
— Саме так.
— Що робитимемо?
— Погодимося на умови. На їхні умови. Не можна затягувати війну ще на місяць. Усі це розуміють. І вони теж.
— Схилитися перед таким маленьким камінцем як Ганімед.
— Якби ж то ми мали більше часу! Проте його немає. Кораблі повинні негайно вирушити у глибокий космос. Якщо для цього доведеться капітулювати, що ж, ми зробимо це. Ганімед! — сплюнув він. — Нам би лише пробитися до нього. Але до того часу...
— До того часу від колоній уже нічого не лишиться.
— Ми мусимо повернути назад наші пускові шахти, — похмуро сказав Гроувз. — Навіть якщо для цього доведеться капітулювати.
— Невже немає іншого способу?
— От ви його й шукайте, — Гроувз протиснувся повз Сіллера в коридор. — І повідомте, якщо знайдете.
Війна тривала вже два терранські місяці, і не видно було їй ні кінця ні краю. Сенат Системи перебував у скрутному становищі, оскільки Ганімед був злітним майданчиком для перельотів між Системою та її вразливою мережею колоній у Проксимі Центавра. Всі кораблі, що вирушали із Системи у глибокий космос, стартували з велетенських шахтних пускових комплексів на Ганімеді. У розпорядженні Системи не було інших шахт. Свого часу з Ганімеда вирішили зробити злітний майданчик, і саме на ньому були споруджені пускові комплекси.
Ганімедяни швидко розбагатіли, перевозячи своїми маленькими пузатими кораблями всілякі вантажі та припаси. З часом усе більше й більше їхніх кораблів здіймалося в небо: вантажні судна, крейсери, патрульні кораблі.
Одного дня весь цей різношерстий флот приземлився поміж космічних пускових комплексів, одних терранських та марсіанських охоронців вбили, інших — взяли у полон. Ганімедяни оголосили, що віднині і шахти, і весь Ганімед перебувають під їхнім контролем. Якщо Сенат хотів скористатися пусковими шахтами, він мав платити, і платити чимало. Двадцять п’ять відсотків вартості усіх зафрахтованих товарів належало відраховувати імператору Ганімеда, який правив супутником. А ще вони хотіли мати представництво в Сенаті.
Якщо Сенат спробує захопити пускові комплекси силою, їх знищать. Ганімедяни вже розмістили там водневі бомби. Сам супутник був оточений флотом ганімедян, немов кільцем з незламної криці. Якщо флот Сенату спробує прорватись, дістатися до поверхні супутника, це стане кінцем пускових установок. І що могла вдіяти Сонячна система?