— Гармата, яка випустила снаряд, уціліла, — сказала Наша. — Чому б і людям не вціліти?
— Це зовсім різні речі. Металу не потрібно дихати, радіація не викличе у нього раку, йому не треба їжі та води.
Усі на мить замовкли.
— Парадокс, — промовила Наша. — У будь-якому разі, варто відрядити вранці пошукову команду. А тим часом треба відремонтувати корабель, нам же ще додому на ньому повертатися.
— Ми зможемо злетіти не раніше ніж за кілька днів, — повідомив Фомар. — І це лише за умови, що всі працюватимуть. Для пошукової команди просто не вистачить людей.
Наша усміхнулась:
— Ми відправимо тебе у першій групі. Можливо, ти і знайдеш... що ти там хотів знайти?
— Боби. Їстівні боби.
— Можливо, ти і знайдеш їх. Але...
— Що але?
— Але будь обачним. Вони у нас стріляли, навіть не знаючи, хто ми і що нам треба. Як гадаєш, можливо, вони воюють між собою? Можливо, вони навіть не уявляють, що хтось може прийти з дружніми намірами. Яка дивна еволюційна особливість — міжродова війна. Боротьба між представниками однієї раси!
— Ми дізнаємося про це вранці, — позіхнув Фомар. — А поки що ходімо спати.
Зійшло сонце, холодне і суворе. Троє людей — двоє чоловіків та жінка — покинули корабель.
— Ну що за день, — пробурчав Дорік. — Я, звісно, казав, що буду радий ступити на тверду землю, але...
— Припини, — обірвала його Наша. — Давай-но краще відійдемо, хочу тобі дещо сказати. Ти пробачиш нас, Тансе?
Танс похмуро кивнув. Гримаючи металевими черевиками по камінню, Дорік з Нашею відійшли вбік. Наша подивилась Доріку в очі:
— Отже, так. Капітан помирає. Про це знаємо лише ми вдвох. Він не доживе і до вечора, падіння викликало в нього проблеми із серцем. А йому ж майже шістдесят.
Дорік кивнув:
— Паскудно. Кого-кого, а його я справді поважав. Тепер, звісно, ти займеш його місце. Оскільки ти перший заступник...
— Ні, я хотіла б бачити на цьому місці не себе. Можливо, тебе або Фомара. Я міркувала над цим і вирішила, що буде найліпше, якщо я стану заступником того з вас, хто погодиться посісти пост капітана. Бути капітаном — це надто відповідально для мене.
— Що ж, я не хочу бути капітаном, нехай ним буде Фомар. Наша оглянулась на високого блондина Танса: він трохи відставав.
— А я б хотіла, щоб ним став саме ти, — промовила вона. — Хоч би спробував, проте як знаєш. Поглянь, там щось є.
Вони зупинилися, чекаючи на Танса. Перед ними було щось схоже на зруйновану будівлю. Дорік замислено окинув оком краєвид.
— Бачите? Вся ця місцевість — природна заглибина, велетенська долина. Дивіться, навколо здіймаються скелі, зусібіч захищаючи низину. Можливо, вони прийняли на себе ударну хвилю від вибуху.
Вони брели, час від часу підбираючи каміння та різноманітні уламки.
— Напевно, тут була ферма, — промовив Танс, розглядаючи шматок дерева. — Ось це, наприклад, частина вітряка.
— Справді? — Наша взяла у нього уламок і покрутила в руках. — Цікаво. Ну все, ходімо. У нас не так багато часу.
— Подивіться! — зненацька вигукнув Дорік, показуючи кудись пальцем. — Там, удалині. Що воно таке?
— Білі скелі, — відповіла Наша, з шумом набираючи в груди повітря.
— Що?
Наша подивилась на Доріка:
— Пасмо білих скель, велетенські пощерблені зуби. Ми з капітаном бачили їх із рубки, — вона ледь торкнулася руки Доріка. — Це звідти по нас стріляли. Не думала, що ми приземлилися так близько від них.
— Так що воно таке? — запитав Танс, підходячи до них. — Без окулярів я майже нічого не бачу. Що ви бачите?
— Місто. По нас стріляли з нього.
Всі троє непорушно стояли, вдивляючись у далечінь.
— Що ж, ходімо, — порушив тишу Танс. — Важко сказати, що ми там знайдемо.
Дорік насуплено подивився на нього:
— Стривай. Ми не знаємо, що там. Якщо вони нас помітили, то, напевне, виставили охорону.
— Вони, мабуть, бачили корабель, — зауважив Танс, — і напевне вже знають, де його шукати і як його краще підірвати. Що зміниться від того, що ми підійдемо ближче?
— Згодна, — мовила Наша. — Якщо вони справді хочуть нас знищити, у нас немає вибору. Ми взагалі неозброєні, ви ж знаєте.
— У мене є табельна зброя, — кивнув Дорік. — Ну то що, ходімо? Гадаю, Танс правий.
— Тільки давайте триматися разом, — нервово промовив Танс. — Нашо, куди ти летиш?
Наша, оглянувшись, усміхнулась:
— Якщо хочете дістатися туди засвітла, треба поспішати.
Опівдні вони добралися до околиць міста. Посеред безбарвного неба бовваніло холодне жовте сонце. Дорік зупинився на краю скелі, дивлячись униз на місто.
— Що ж, ось і воно. Принаймні, те, що від нього лишилося.
А залишилось небагато. Велетенські бетонні стовпи, які вони ще здалеку помітили, виявились не стовпами, а зруйнованими основами будівель. Від нестерпного жару вони оплавилися майже до землі. Ніщо більше не вціліло, лише це криве коло білих прямокутників, з милю в діаметрі кожен.
Дорік плюнув від досади.
— Тільки час згаяли. Мертвий кістяк міста.
— Але ж стріляли звідси, — пробурмотів Танс. — Майте це на увазі.
— І стріляв хтось влучний і досить досвідчений, — додала Наша. — Так що ходімо.
Вони зайшли у місто між двома зруйнованими будівлями.
Ішли мовчки, дослухаючись до відлуння своїх кроків.
— Жахливе видовище, — пробурмотів Дорік. — Я бачив давні міста. Проте ті вимерли від старості — старості і втоми. А це було зруйноване, випалене вщент. Це місто не вимерло, його знищили.
— Цікаво, як воно називалося, — промовила Наша.
Вона повернула голову і подивилась на сходи, що вели до одного зі стовпів:
— Як гадаєте, ми могли б знайти дороговказ? Або хоч якусь вивіску?
Вона почала вдивлятися в руїни.
— Нічого там немає, — нетерпляче сказав Дорік. — Ходімо вже.
— Стривай, — Наша нагнулась і доторкнулася до бетону, — тут щось написано.
— Що там? — підбіг Танс, сів навпочіпки і почав змітати пилюку з поверхні каменя. — Тут якісь літери.
Він дістав ручку з кишені скафандра і переписав слова на аркуш паперу. Дорік глянув йому через плече. На папері було написано «Житловий комплекс „Франклін“».
— Назва міста, — прошепотіла Наша. — То ось як воно називалося.
Танс засунув аркуш у кишеню і підвівся. Мовчанку порушив Дорік:
— Слухай, Нашо, здається, за нами спостерігають. Ти тільки не оглядайся.
Жінка завмерла:
— Що? Що ти сказав? Ти щось бачив?
— Ні, я це відчуваю. А ти ні?
Наша усміхнулась:
— Ні, нічого. Можливо, я просто звикла, що на мене витріщаються.
Вона повернула голову вбік і зойкнула. Дорік вихопив зброю.
— Що там? Що ви побачили? — Танс завмер, роззявивши рота.
— Гармата, — пробурмотіла Наша. — Це гармата.
— Подивіться на її розмір. Яка величезна! — Дорік повільно опустив зброю. — Так от що це було.
Гармата була велетенською. Гігантська споруда зі сталі та скла, встановлена на бетонній плиті, велично та грізно здіймалась до неба. Поки вони на неї дивилися, гармата поволі поверталась на своїй шарнірній основі, а з-під неї чувся розмірений гул. На високому стовпі біля неї крутився невеличкий радар.
— Вона жива, — прошепотіла Наша. — Вона нас бачить і чує.
Гармата знову почала повертатися. Цього разу в інший бік.
Її конструкція дозволяла їй зробити повний оберт. Дуло трохи опустилось, та за мить знову піднялося.
— Але хто стріляв? — запитав Танс.
Дорік засміявся:
— Ніхто! Там нікого немає.
Наша і Танс здивовано на нього витріщилися.
— Що ти маєш на увазі?
— Вона сама вистрілила.
У це було важко повірити. Наша підійшла до Танса і насуплено зазирнула йому у вічі:
— Я не розумію, що ти маєш на увазі. Як це сама?
— Дивись, я покажу. Не рухайтеся.
Дорік підняв камінь, зважив його в руці і жбурнув високо в небо. Велетенське дуло сіпнулось у його напрямку, радар сфокусувався.