Раптом розвідний міст почав поволі опускатись і плавно ліг на своє місце. На якусь мить усе завмерло. А потім...
— Дивіться! — вигукнув Гроувз. — Вони наступають.
Сіллер підняв рушницю.
— Господи! Ви тільки-но погляньте на них!
З воріт на поле висипала орда озброєних вершників. Вони мчали прямо на чотирьох чоловіків у скафандрах, на їхніх щитах і списах виблискувало сонячне проміння. Їх були сотні, і над ними майоріли вимпели, стяги та прапори всіх можливих форм та забарвлень. Це було вражаюче видовище, хоч і в мініатюрі.
— Усім приготуватися, — скомандував Кармайкл. — Вони налаштовані доволі рішуче. Бережіть ноги, — він підтяг замки на шоломі.
Перша хвиля вершників налетіла на Гроувза, який стояв трохи попереду інших. Воїни одразу оточили його щільним кільцем; крихітні фігурки в латах з плюмажами заходилися несамовито рубати своїми мініатюрними мечами його щиколотки.
— Заберіть їх від мене! — заволав Гроувз, відскакуючи назад. — Та годі вже!
— Скидається на те, вони таки завдадуть нам клопоту, — зауважив Кармайкл.
Сіллер нервово реготнув, коли повз нього пролетіла хвиля стріл.
— Можна я їх... того, сер? Один постріл з «Бориса» і...
— Ні! Не стріляти! Це наказ.
Гроувз відступав назад: опустивши списи, на нього мчала фаланга вершників. Він заніс ногу і розкидав їх своїм важким черевиком. Утворилася жахлива мішанина людей і коней.
— Відходимо! — крикнув Бассет. — Кляті лучники!
З міста висипала піхота — сотні чоловічків з довгими луками та закріпленими на спинах сагайдаками. Повітря затремтіло від пискливих вигуків.
— Він правий, — погодився Кармайкл. Тканина його скафандра вже зяяла зарубками, зробленими рішучими лицарями, які спішились і тепер розмахували мечами знову і знову, намагаючись порубати його на шматки. — Якщо вже ми не збираємося стріляти, треба відступати. Вони надто настирливі.
Їх поливало дощем зі стріл.
— А вміють же стріляти, — визнав Гроувз. — Ці чоловіки — треновані солдати.
— Обережно, — застеріг його Сіллер. — Вони намагаються нас розділити. Здолати по одному, — він стривожено почав пробиратися до Кармайкла. — Забираймося звідси.
— Ви це чуєте? — запитав Кармайкл. — Вони ж просто шаленіють від люті. І ми їм не подобаємось.
Задкуючи, четверо чоловіків почали відступати. Зрештою, крихітні воїни перестали їх переслідувати і спинилися, щоб переформувати свої лави.
— Наше щастя, що ми у скафандрах, — мовив Гроувз. — А то нам було б непереливки і вочевидь не до сміху.
Сіллер нагнувся, вирвав з корінням жмут трави і замахав ним перед шеренгою лицарів. Ті кинулись урозтіч.
— Ходімо, — кинув Бассет. — Треба забиратися.
— Забиратися?
— Забираймося звідси, — Бассет зблід. — Не можу повірити. Це просто якийсь гіпноз. Немов хтось порпається у наших мізках. Такого просто не може бути.
Сіллер схопив його за руку.
— З вами все гаразд? Що трапилося?
Обличчя Бассета якось дивно скривилося.
— Це неймовірно, — хрипло пробурмотів він. — Це розбиває вщент усі наші уявлення про матерію всесвіту. Всі засадничі теорії світобудови.
— Чому? Про що ви взагалі?
Гроувз поклав руку Бассету на плече.
— Заспокойтеся, доку.
— Але генерале...
— Я знаю, про що ви думаєте. Але це неможливо. Має бути якесь раціональне пояснення. Мусить бути.
— Казка, — пробурмотів Бассет. — Книжка.
— Лише збіг. Ця книжка — не більше ніж соціальна сатира. Сатирична повість, вигадка. Це місце просто дуже схоже. Та й то схоже лише тим...
— Про що ви двоє говорите? — перебив його Кармайкл.
— Про це місце, — видихнув Бассет. — Треба забиратися звідси. Ми втрапили у якусь розумову пастку.
— Про що він взагалі говорить? — Кармайкл перевів погляд з Бассета на Гроувза. — Ви що, знаєте, де ми?
— Ми там, де не можемо бути, — відповів Бассет.
— Де?
— Він же все вигадав. Це казка. Дитяча казка.
— Соціальна сатира, якщо бути точним, — докинув Гроувз.
— Про що це вони, сер? — запитав Сіллер у Кармайкла. — Ви бодай щось розумієте?
Кармайкл зітхнув. Його обличчя прояснилося — він потроху починав розуміти.
— Що?
— Ви знаєте, де ми, сер?
— Повертаймося краще до кулі, — замість відповіді сказав Кармайкл.
Гроувз нервово міряв кроками кабіну. Він зупинився біля ілюмінатора і пильно подивився в далечінь.
— Що, їх стало більше?
— Набагато більше.
— І що вони роблять тепер?
— Усе ще будують свою вежу.
Поряд з кулею чоловічки зводили щось схоже на вежу. Дружно працювали сотні рук: лицарі, лучники, жінки, діти. Коні та бики волочили з міста крихітні підводи з будівельними матеріалами. Їхній галас долинав до чоловіків навіть крізь рексеноїдний корпус кулі.
— Ну що? — запитав Кармайкл. — Що робитимемо? Може, назад?
— З мене годі, — зізнався Гроувз. — Я хочу повернутися на Терру — та й по всьому.
— То де ми зараз? — вкотре допитувався Сіллер. — Доку, ви ж знаєте. Скажіть уже мені, дідько б вас ухопив! Ви усі це знаєте. Чого ж мені не говорите?
— Тому що не хочемо зсунутися з глузду, — стиснувши зуби, відповів Бассет. — Ось чому.
— Але я хочу знати, — пробурмотів Сіллер. — Давайте відійдемо у куток, і там ви мені тихенько скажете.
Бассет похитав головою.
— Дайте мені спокій, майоре.
— Бути цього не може, — знетямлено мовив Гроувз. — Як таке взагалі можливо?
— І якщо ми зараз полетимо звідси, то вже ніколи й не дізнаємось. Ніколи не зможемо знати напевне. Ця непевність переслідуватиме нас усе життя. Невже ми справді були... тут? Невже це місце насправді існує? Невже це правда...
— Було й інше місце, — раптом сказав Кармайкл.
— Інше місце?
— У книжці. Місце, де люди були великими.
Бассет кивнув:
— Так. Воно називалась... Як же пак воно називалося?
— Бробдингнег.
— Так, Бробдингнег. А що, як і воно існує?
— То ви гадаєте, це...
— Хіба не саме це він описував? — Бассет махнув рукою в бік ілюмінатора. — Усе маленьке, крихітні солдатики, мініатюрні мури, бики, коні, лицарі, королі, прапори. Розвідний міст. Рів.
Усі ці кляті вежі. Вони тільки те й роблять, що зводять вежі... та стріляють з луків.
— Доку, — мовив Сіллер. — Хто описував?
Мовчанка.
— Можете хоч на вухо мені сказати?
— Я не уявляю, як таке можливо, — рішуче заявив Кармайкл. — Звісно, я пам’ятаю цю книжку. Я читав її у дитинстві, як і всі ми. Значно пізніше я зрозумів, що це — сатиричний опис тогочасних звичаїв. Але ж, господи, хай там як, однак це місце не може існувати насправді!
— Можливо, у нього було якесь шосте чуття. Можливо, він насправді побував там. Тут, тобто. Чи мав видіння. А що як він мав видіння? Кажуть, він страждав на психічні розлади.
— Бробдингнег. Те, інше місце. — Кармайкл замислився. — Якщо існує це, то має існувати й те. Це могло б прояснити справу... Ми маємо переконатися. Треба перевірити.
— Так, нашу теорію. Гіпотезу. Якщо вона правильна, то воно також існує. Його існування й стане доказом.
— З теорії А випливає теорія Б.
— Треба перевірити, — погодився Бассет. — Якщо ми повернемось, не переконавшись, я ніколи не матиму спокою. Воюючи з ганімедянами, якоїсь миті ми зупинимось і почнемо гадати: невже ми справді там побували? Невже вона насправді існує? Всі ці роки ми думали, що це просто казка. Але тепер...
Гроувз підійшов до панелі керування, сів у крісло і почав уважно розглядати позначки. Кармайкл умостився поруч.