— Бачите? — запитав Гроувз, вказуючи пальцем на шкалу в центрі панелі. — Стрілка стоїть на «liw», тобто на «сто». Пам’ятаєте, де вона була спочатку?
— Звісно. На «nesi». На «нулі». А що?
— «Nesi» — це нейтральна позиція. Наша стартова точка, Терра. Ми досягли межі в одному напрямку. Кармайкле, Бассет має рацію. Ми мусимо все з’ясувати. Не можна повертатися на Терру, не знаючи, чи справді це... Ви знаєте що.
— Хочете перегнати корабель у протилежний кінець? Не зупинившись на «нулі»? До іншого «liw»?
Гроувз кивнув.
— Ну що ж, — командер повільно видихнув. — Згоден. Я також хочу це знати. Я мушу це знати.
— Докторе Бассет! — гукнув Гроувз. — Ми поки що не повертатимемось на Терру. Ми хочемо рухатися далі.
— Далі? — обличчям Бассета пройшла судома. — Тобто аж туди? На протилежний кінець?
Обидва кивнули. Запала тиша. Навіть стукіт та брязкання по той бік кулі вмовкли. Вежа була вже майже на рівні ілюмінатора.
— Ми мусимо пересвідчитися, — сказав Гроувз.
— Я з вами, — промовив Бассет.
— Добре, — сказав Кармайкл.
— Бодай хтось із вас пояснить мені нарешті, про що ви увесь час торочите? — благально запитав Сіллер. — Невже так важко сказати?
— Ну, поїхали, — Гроувз узявся за штурвал. Якусь мить він сидів мовчки. — Всі готові?
— Готові, — сказав Бассет.
Гроувз потягнув штурвал до кінця.
Усе довкола стало велетенським, незрозумілим.
Куля хиталася, намагаючись вирівнятись. І знову вони кудись падали, провалювалися. Куля загубилась у морі невиразних туманних форм, велетенських тьмяних постатей, що рухались навколо неї, мелькаючи в ілюмінаторі.
Бассет витріщився назовні, у нього відвисла щелепа:
— Що за...
Куля падала все швидше і швидше. Все виглядало розмитим, безформним. Повз пропливали, мов тіні, якісь фігури, такі величезні, що не було видно навіть їхніх контурів.
— Сер! — пробурмотів Сіллер. — Командере! Швидше! Дивіться!
Кармайкл підскочив до ілюмінатора.
Вони були у світі велетів. Повз них пройшла височенна постать, її тулуб був настільки колосальним, що вони могли розрізнити лише його частину. Були й інші силуети, проте такі неймовірно великі та розпливчасті, що неможливо було визначити, кому чи чому вони належать. Довкола стояло ревище, немов їх затягувало в глибини бурхливого океану. Воно відлунювало від корпусу кулі, змушуючи її тремтіти та хитатися.
Гроувз подивився на Бассета і Кармайкла.
— Отже, це правда, — промовив Бассет.
— Так, усе справджується.
— У голові не вкладається, — сказав Кармайкл. — Але ми знайшли підтвердження своєї гіпотези. Ось воно... там.
А знадвору до них щось наближалося, важелезні кроки лунали все ближче і ближче. Сіллер з криком відскочив від ілюмінатора і схопив «Борис» — його обличчя стало блідим мов крейда.
— Гроувзе! — крикнув Бассет. — Перемикайтесь на нейтральну! Швидко! Треба забиратися звідси!
Кармайкл відвів убік дуло Сіллерової рушниці і посміхнувся:
— Вибачте, але цього разу вона надто мала.
До них потягнулася рука, настільки велетенська, що затулила собою світло. Пальці, шкіра з глибочезними порами, нігті, товстелезні волосини. Куля захиталась — то навколо неї зімкнулися гігантські пальці.
— Генерале, швидше!
Рука зникла. Мить — і тремтіння припинилося. За ілюмінатором була... порожнеча. Стрілка на циферблаті знову рухалася, цього разу в напрямку «nesi». В напрямку нейтрального положення. В напрямку Терри.
Бассет з полегшенням зітхнув. Він зняв шолом і витер чоло.
— Вирвалися, — промовив Гроувз. — Саме вчасно.
— Це була рука, — сказав Сіллер. — До нас тягнулася рука. Гігантська рука. Де ми були? Та скажіть уже!
Кармайкл та Гроувз, що сиділи поруч, мовчки переглянулися.
Кармайкл гмукнув.
— Нікому не можна про це розповідати. Жодній душі. Ніхто нам не повірить, а якщо й повірить, то одразу пошкодує. Суспільство не зможе прийняти щось на зразок цього. Це похитне підвалини людського світосприйняття.
— Мабуть, він бачив це у видінні. А потім написав дитячу книжку. Він знав, що не зможе викласти це як факт.
— Очевидно, так воно й було. Отже, вони таки насправді існують. Обидві. А може, й інші. Країна див, Оз, Пеллюсідар, Едін, усі ці фантастичні, уявні світи...
Гроувз поклав руку на командерове плече.
— Розслабтеся. Просто скажемо всім, що ми не змогли розібратися із системою керування кораблем. І ніхто не дізнається, що ми десь були. Гаразд?
— Гаразд, — відеоекран заблимав, вочевидь спіймавши сигнал. Почало виникати зображення. — Так і зробимо. Нічого нікому не розповідатимемо. Все це залишиться між нами чотирма, — він кинув погляд на Сіллера. — Тобто між нами трьома.
Тим часом на відеоекрані з’явилося обличчя голови Сенату.
— Командере Кармайкл! Ви живі? Вам вдалося приземлити корабель? Марс ні про що не доповідав. Екіпаж цілий?
Бассет виглянув в ілюмінатор.
— Бачу місто за милю від нас. Терранське місто. Ми повільно спускаємось. У небі повно кораблів. Нам же допомога не потрібна, правда?
— Ні, не потрібна, — відповів Кармайкл і за допомогою гальмівних двигунів почав потроху скидати швидкість.
— Одного дня, коли скінчиться війна, — промовив Бассет, — я розпитаю ганімедян про цей корабель. Хочу знати про нього все.
— Можливо, у вас і буде така можливість, — сказав Гроувз, набуваючи серйозного вигляду. — А я геть забув. Ганімед! Тепер у нас точно немає шансів виграти війну.
— Голові Сенату це зовсім не сподобається, — похмуро зауважив Кармайкл. — Можливо, ваше бажання й здійсниться, до того ж дуже скоро, докторе. Скоріш за все, війна закінчиться найближчими днями, особливо тепер, коли ми повернулися... з порожніми руками.
Стрункий жовтошкірий ганімедянин повільно йшов кімнатою, край мантії волочився за ним по підлозі. Ганімедянин завмер і вклонився.
Командер Кармайкл скупо кивнув у відповідь.
— Мене спрямували сюди, — м’яко прошелестів ганімедянин. — Сказали, нібито дещо, що належить нам, перебуває в цій лабораторії.
— Саме так.
— У такому разі, якщо ви не заперечуєте, ми хотіли б...
— Давайте, можете забирати.
— Добре. Радий бачити, що з вашого боку немає ніякої ворожості. Тепер, коли ми знову друзі, сподіваюся, наша подальша співпраця буде гармонійною та рівноправною...
Кармайкл різко відвернувся і покрокував до дверей.
— Те, що вам належить, перебуває не тут. Ходімо зі мною.
Ганімедянин рушив за командером до приміщення головної лабораторії. Там, посеред велетенської зали, бовваніла куля.
Їм назустріч вийшов Гроувз.
— Бачу, вони таки згадали про нього.
— Ось він, — мовив Кармайкл до ганімедянина. — Ваш космічний корабель. Можете його забирати.
— Наш часовий корабель, ви хотіли сказати.
Гроувз і Кармайкл напружилися:
— Ваш що?
Ганімедянин тихо посміхнувся:
— Наш часовий корабель, — вказав він пальцем на кулю. — Ось він. Я вже можу наказати, щоб його починали вантажити на наш транспорт?
— Бассета сюди, — наказав Кармайкл. — Негайно!
Гроувз вибіг із зали, а за мить вже повернувся з доктором Бассетом.
— Докторе, цей гані прийшов за своєю власністю, — Кармайкл набрав повні груди повітря. — За своїм... за своїм часовим кораблем.
Бассет аж підскочив.
— За ним? За часовим кораблем? — Його обличчя засіпалося, він аж відсахнувся. — Це часовий корабель? А не те, що ми... не...
Зусиллям волі Гроувз погамував свої емоції. З острахом стоячи осторонь, він звернувся до ганімедянина настільки буденним тоном, наскільки міг:
— А можна поставити вам кілька запитань, перш ніж ви заберете свій... часовий корабель?