— Я просто не розумію, — повторила Мері. — Зараз зателефоную до ремонтної майстерні — подивимося, що вони скажуть.
Томе, це трапилося вночі, не інакше. Поки ми спали. Я ще чула...
— Тсс, — застережно цикнув Том.
Няня підвелась і рухалася в їхньому напрямку. З клацанням та натужним гудінням вона проминула їх — кульгава зелена металева діжка, що видавала неритмічний скрипучий звук. Том і Мері з сумом спостерігали, як та вайлувато вповзає у вітальню.
— Хотілося б мені знати... — пробурмотіла Мері.
— Що саме?
— Чи це може повторитися. — Вона подивилася на чоловіка сповненим тривоги поглядом. — Ти ж знаєш, як діти її люблять... Вона їм потрібна. Без неї вони вже не будуть у безпеці. Хіба ні?
— Можливо, такого більше не трапиться, — заспокійливо промовив Том. — Очевидно, це сталося випадково.
Проте сам він не вірив у те, що говорив. Те, що трапилося, не було випадковістю.
Він сів у свій наземний транспорт і розвернув його так, щоб дверцята вантажного відсіку порівнялися з ґанком чорного ходу. За якусь хвилину він влаштував усередині понівечену Няню і вже за десять хвилин мчав містом до центру ремонту та підтримки компанії «Сервіс Індастрі інк.».
Біля входу його зустрів майстер у засмальцьованій уніформі.
— Якісь проблеми? — втомлено запитав він. За його спиною у нетрях довгої, з квартал завдовжки, будівлі громадилися купи пошкоджених Нянь. — Що цього разу?
Том не відповів. Він наказав Няні вийти з машини і зачекав, поки майстер сам її огляне.
Хитаючи головою, той звівся на ноги і витер руки від мастила:
— Ремонт влетить вам у копійку, — сказав він. — Вся нейронна трансмісія полетіла.
Пересохлими губами Том запитав:.
— Ви таке вже бачили? Це не я, самі ж розумієте. Щось її пошкодило.
— Звісно, — байдуже погодився майстер. — Її добре потріпало. Судячи з того, як у неї вирвані он ті шматки, — він вказав пальцем на щербини в передній секції корпусу, — можу припустити, це була одна з нових зубастих моделей «Меха».
Всередині у Тома Філдса все похололо.
— Отже, для вас ці пошкодження не дивина, — важко дихаючи, тихо вимовив він. — Очевидно, таке постійно трапляється.
— Ну, це нова лінійка зубастих «Меха». Вони не такі уже й погані... коштують десь удвічі дорожче за вашу. Звісно, — замислено додав майстер, — у нас є модель, яка не поступається виробам «Меха». Ми можемо запропонувати вам ще кращу Няню, і за доступнішу ціну.
З усіх сил намагаючись опанувати себе, Том сказав:
— Я хочу, щоб ви мені відремонтували цю. Мені не треба іншої.
— Зроблю все можливе. Але вона вже не буде колишньою. Надто багато пошкоджень. Я запропонував би здати її на запчастини — ви відбили б майже всю її вартість. Через місяць ми очікуємо на нові моделі, торговельні агенти зі шкіри пнуться, щоб...
— Але мені потрібна саме ця, — намагаючись стримати тремтіння рук, Том Філдс запалив цигарку. — Я бачу, ви зовсім не хочете її ремонтувати, еге ж? Щойно старі зламаються, хочете продати нові, розрекламовані. — Він зміряв майстра пильним поглядом. — Зламаються, або ж коли їх зламають.
Майстер знизав плечима:
— По-моєму, її ремонтувати — лише час гаяти. В будь-якому разі вона довго не протягне, — він буцнув черевиком деформований зелений корпус. — Цій моделі вже три роки. Містере, вона застаріла.
— Ремонтуйте, — проскреготів зубами Том. Тепер він цілком усвідомлював ситуацію, що склалася з роботами, і вже ледь міг стримувати себе. — Я не купуватиму нової! Відремонтуйте мені цю!
— Гаразд, — погодився майстер і почав заповнювати квитанцію. — Зробимо все, що в наших силах. Але не сподівайтеся на диво.
Поки Том Філдс тремтячою рукою виводив на квитанції своє ім’я, до майстерні привезли ще двох пошкоджених Нянь.
— Коли вона буде готова? — запитав він.
— Ремонт триватиме кілька днів, — відповів майстер, киваючи головою на вервечку напіврозібраних Нянь, що стояли уздовж стіни. — Самі бачите, — неквапливо промовив він, — скільки у нас зараз роботи.
— Я зачекаю, — сказав Том. — Навіть якщо це займе місяць.
— Ходім у парк! — вигукнула Джин.
І вони вирушили до парку.
День був чудовим: лагідно пригрівало сонечко, легенький вітерець колихав стебла трави і квітів. Діти крокували посипаною жорствою доріжкою і вдихали тепле повітря, напоєне ароматом рослин: набирали повні легені і затамовували подих, затримуючи в собі якнайдовше пахощі троянд, гортензій та цвіту апельсинових дерев. Вони ввійшли у темний кедровий лісок: пишні крона дерев ледь погойдувалися на вітрі. Під ногами пружинив мох, який вологим оксамитовим хутром устеляв землю. Кедровий лісок скінчився, знову з’явились сонце і блакитне небо, а попереду простягався величезний зелений луг.
За дітьми рухалась Няня, повільно, незграбно, її ноги гучно клацали. Нянині маніпулятори відремонтували, а замість пошкодженої оптики вставили нову. Проте вона вже не могла рухатися так плавно, як колись, та й корпус не був таким бездоганно гладеньким, як раніше. Час від часу вона завмирала, і діти нетерпляче чекали, поки вона їх наздожене.
— Що з тобою, Няню? — запитав Боббі.
— З нею щось не так, — поскаржилась Джин. — Вона із самої середи якась чудна. Повільно рухається і дивно поводиться. А ще її не було кілька днів.
— Її відвозили до ремонтної майстерні, — повідомив Боббі. — Думаю, вона втомилась, або ще щось. Тато каже, Няня вже стара. Я чув, як він з мамою про це говорив.
Посмутнілі діти пішли далі, Няня важко пленталася за ними. Сміючись та ніжачись на сонці, на лавках скрізь сиділи люди. Прикривши обличчя газетою і підмостивши під голову скручений піджак, на траві лежав якийсь юнак. Діти обережно його обійшли.
— Оно озеро! — вигукнула Джин, до якої повернувся хороший настрій.
Луг плавно переходив у порослий травою схил. Внизу, там, де він закінчувався, пролягала стежина, а за нею виднілося синє озеро. Сповнені радісного передчуття, діти стрімголов помчали униз. Вони бігли все швидше і швидше, а Няня з нещасним виглядом ледь за ними встигала.
— Озеро!
— Хто останній добіжить — той дохлий марсіанський жук-смердючка!
Важко дихаючи, вони бігли доріжкою до вузенької смужки зеленого берега, об який плескалися хвилі. Там Боббі впав на коліна, сміючись, захекавшись, і почав вдивлятися у воду. Джин сіла поруч, охайно поправивши сукню. Глибоко у прозоро-синій воді юрмились пуголовки та манюсінькі рибинки, надто крихітні, щоб їх упіймати.
Неподалік діти спускали на воду кораблики з білими вітрилами, що тріпотіли на вітрі. На лавці якийсь чоловік читав книжку, в його зубах диміла люлька. Вздовж берега, взявшись за руки, прогулювалися юнак з дівчиною, вони були захоплені одне одним і, здавалось, не помічали нічого довкола.
— От якби у нас був човен, — мрійливо промовив Боббі.
Зі скреготом та клацанням до них з натугою рухалася стежкою Няня. Вона спинилась, втягнула під себе ноги, плавно осіла і непорушно завмерла. В її оці, у справному оці, відбивалося світло. Інше так і не було синхронізованим, і воно тупо дивилося перед собою. Їй вдалося перемістити більшу частину своєї ваги на уцілілий бік, але рухи все одно виходили незграбними та повільними. А ще від неї почало пахнути нагрітим від тертя мастилом.
Джин уважно подивилася на Няню і співчутливо поплескала її погнутий зелений бік.
— Бідолашна Няня! Що ти накоїла, Няню? Що з тобою сталося? Ти потрапила в аварію?
— Давай зіштовхнемо Няню в воду, — спроквола промовив Боббі. — Подивимось, чи вміє вона плавати.
— Ні, — сказала Джин, — вона надто важка. Няня одразу піде на дно, і ми вже ніколи її не побачимо.
— Тоді не будемо її зіштовхувати, — погодився Боббі.
На деякий час запала тиша. Над їхніми головами пролетіло кілька пташок, пухкими цятками шугнувши в небо. По доріжці, посипаній жорствою, повільно проїхав на велосипеді маленький хлопчик, невпевнено ним кермуючи, від чого переднє колесо велосипеда вихляло.