— От би мені велосипед, — пробурмотів Боббі.
Хлопчик зник. Огрядний чоловік підвівся і вибив об лавку свою люльку. Він згорнув книжку і повільно рушив доріжкою, витираючи спітніле чоло великою червоною хусточкою.
— А що стається з Нянями, коли вони старіють? — замислено проказав Боббі. — Що вони роблять? Куди потрапляють?
— Вони потрапляють у рай, — Джин лагідно погладила рукою деформований корпус. — Як і всі інші.
— А Няні народжуються? Няні завжди були? — Боббі почав розмірковувати над первісними таємницями космосу. — Цікаво, чи були часи, коли Нянь ще не існувало. І яким був світ до того, як у ньому з’явилися Няні?
— Ну, звісно, Няні були завжди, — нетерпляче відповіла Джин. — Якщо їх не було, то звідки, по-твоєму, вони з’явилися?
На це запитання Боббі не мав відповіді. Якийсь час він намагався її знайти, та, зрештою, його почало хилити в сон — надто він був малий, щоб вирішувати такі питання. Його повіки стали важкими, він позіхнув. Діти лежали на березі озера, дивилися на небо і на хмари, слухали, як у кронах кедрів шелестить вітер. Поруч із ними застигла пошарпана зелена Няня, відновлюючи свої і так незначні сили.
Порослим травою лужком до них неквапом наближалася маленька дівчинка, миле дитя у синій сукні, її довге темне волосся було підібране яскравою стрічкою. Вона йшла до озера.
— Поглянь! — мовила Джин. — Он Філліс Кесворті. У неї помаранчева Няня.
Діти зацікавлено витріщилися на дівчинку.
— Ну де це чувано, щоб Няні були помаранчевими? — запитав з відразою Боббі.
Дівчинка та її Няня перетнули доріжку неподалік від Боббі та Джин і підійшли до самого берега. Вони нерішуче спинилися і почали розглядати озеро, білі вітрила іграшкових кораблів, маленьких рибок на мілині.
— Її Няня більша за нашу, — сказала Джин.
— Так, — погодився Боббі і поплескав по зеленому корпусу. — Але наша все одно краща. Правда?
Їхня Няня не поворухнулася. Хлопець кинув на неї здивований погляд. Зелена Няня завмерла у напруженій позі. Вусик її здорового ока видавався далеко вперед — вона пильно розглядала помаранчеву Няню.
— Що трапилося? — спантеличено запитав Боббі.
— Няню, що трапилося? — повторила за братом Джин.
Зелена Няня загула, всередині неї заскреготіли шестерні. Її ноги висунулися і, різко клацнувши, стали на місце. Дверцята в корпусі повільно відчинились, і звідти висунулися маніпулятори.
— Няню, що ти робиш? — Джин стривожено скочила на ноги. Боббі також підхопився. — Няню! Що коїться?
— Ходімо звідси, — боязко проказала Джин. — Ходімо додому.
— Ходімо, Няню, — наказав Боббі. — Ми йдемо додому, негайно.
Зелена Няня рушила геть, немов забувши про існування дітей. Вона просувалася вздовж берега, у напрямку іншої Няні, великої помаранчевої Няні, яка також, покинувши дівчинку, рушила назустріч зеленій.
— Няню, вернися! — пролунав крик дівчинки, пронизливий та сповнений страху.
Джин і Боббі помчали вгору схилом пагорба, геть від озера.
— Вона побачить, що ми пішли, і повернеться, — сказав Боббі. — Няню! Вернись же!
Проте Няня не зважала на дітей.
Помаранчева Няня наближалась. Вона була велетенською, набагато більшою за синю зубасту модель «Меха», що з’явилась тієї ночі на сусідському подвір’ї. Зараз синя валялась розтрощена біля віддаленого краю паркану, з пошматованим корпусом і випотрошеними нутрощами.
Ця Няня була найбільшою з тих, що зелена Няня коли-небудь бачила. Зелена Няня незграбно рушила їй назустріч, піднявши маніпулятори та приготувавши внутрішні щити. Помаранчева Няня почала витягувати металеву руку на довгому сталевому тросі. Рука хльоснула і здійнялась високо у повітря.
Вона почала крутитися, набираючи шалену швидкість, все швидше і швидше.
Зелена Няня завагалася. Вона почала відступати, невпевнено задкуючи від металевого вихору. І поки вона намагалась зібратися з невеселими думками, інша Няня стрибнула.
— Няню! — закричала Джин.
— Няню! Няню! — почувся відчайдушний крик маленької дівчинки.
Два металеві тіла несамовито і відчайдушно боролися у траві. Металева булава падала знову і знову, вминаючи зелений бік.
А тепле сонце щедро поливало їх промінням, і вітерець залишав легкі хвильки на воді.
— Няню! — закричав Боббі, безпорадно бігаючи довкола них.
Проте не почулося жодної відповіді від божевільного сплетіння помаранчевого та зеленого тіл.
— Що робитимеш? — запитала Мері Філдс, губи на її зблідлому обличчі перетворилися на дві ниточки.
— Ти залишайся дома, — Том схопив плащ і накинув його на плечі, потім зірвав з гачка капелюх і рішучими кроками рушив до дверей.
— Ти куди?
— Транспорт знадвору? — Том штовхнув двері і вийшов на ґанок. Діти не зводили з нього переляканих очей.
— Так, — пробурмотіла Мері, — знадвору. Але куди ти... Том повернувся до дітей:
— Ви впевнені, що вона... мертва?
Боббі кивнув. На його замурзаному обличчі виднілися сліди від нещодавніх сліз.
— Там шматки... по всьому лугу.
Том похмуро кивнув:
— Я скоро повернуся. І не треба хвилюватись. Ви троє лишаєтеся вдома.
Спустившись сходами, він попрямував до крейсера. За мить діти почули ревіння двигуна машини, що швидко віддалялася. Тому довелося побувати у кількох агентствах, перш ніж він натрапив на те, що шукав. У «Сервіс Індастрі інк.» він нічого для себе не знайшов, тож довелося шукати далі. Нарешті він побачив модель, яку хотів придбати, виставлену у розкішній добре освітленій вітрині «Домотехніки». Магазин уже закривався, проте, побачивши вираз Томового обличчя, клерк одразу його впустив.
— Беру, — промовив Том, дістаючи з кишені плаща чекову книжку.
— Яку саме, сер? — спантеличено запитав клерк.
— Найбільшу. Он ту чорну, що на вітрині. З чотирма руками і фронтальним тараном.
Клерк просто розцвів, його обличчя аж засяяло від задоволення.
— Чудово, сер! — вигукнув він, вихоплюючи бланк замовлення. — «Імператор де люкс» із силовим променевим фокусом. За додаткову плату можемо запропонувати швидкісні маніпулятори посиленої потужності та пульт дистанційного керування. Також ми могли б укомплектувати її сенсором візуального контролю, щоб ви могли спостерігати за ситуацією перед екраном свого телевізора, не покидаючи комфорту своєї вітальні.
— За ситуацією? — хрипким голосом перепитав Том.
— За нею в дії, — клерк почав швидко заповнювати бланк. — І я говорю про дію... Ця модель розігрівається і атакує противника вже через п’ятнадцять секунд після активації. Швидшої реакції ви не знайдете в жодній одномодульній моделі — ані серед наших, ані серед інших. Шість місяців тому п’ятнадцять секунд вважали нездійсненною мрією, — клерк збуджено засміявся. — Але наука не стоїть на місці.
Тома Філдса охопило якесь дивне холодне заціпеніння.
— Послухайте, — прохрипів він, хапаючи клерка за лацкани піджака і підтягуючи його до себе. Бланк відлетів геть, на обличчі клерка, який почав судомно ковтати повітря, з’явився вираз здивування, а потім переляку. — Послухайте сюди, — заскреготів зубами Том. — Ви будуєте ці штуки все більшими і більшими... так? Щороку нові моделі, нове озброєння. Ви, як і інші компанії, обладнуєте їх все кращим спорядженням, щоб вони знищували одна одну.
— О! — обурено вигукнув клерк. — Моделі «Домотехніки» неможливо знищити. Ну отримають вони вм’ятину, ну хай ще одну, але покажіть мені нашу модель, яка б вийшла з ладу, — клерк з гідністю підняв бланк замовлення й осмикнув піджак. — Ні, сер, — рішуче запевнив він, — наші моделі дуже надійні. Ха, я тут нещодавно бачив семирічну «Домо», стару модель «3-С». Пом’ята трохи, але в неї ще є порох у порохівницях. Хотів би я подивитись, як одна з тих бюджетних моделей «Охорон-спорядження» спробує помірятися з нею силами.