Зусиллям волі опанувавши себе, Том запитав:
— Але навіщо? Навіщо усе це? В чому суть цього... змагання між ними?
Клерк завагався з відповіддю. Обдумуючи її, він знову почав нерішуче заповнювати бланк замовлення.
— Так, сер, — промовив він. — Змагання; ви це дуже влучно зауважили. Успішне змагання, якщо бути точним. Компанія «Домотехніка» не бере участі в цьому змаганні... Вона просто перемагає.
Тому Філдсу знадобилася секунда, щоб усе зрозуміти.
— Ясно, — сказав він. — Іншими словами, щороку ці штуки стають застарілими. Недостатньо хорошими, недостатньо великими. Недостатньо потужними. І якщо їх не замінити, якщо не купити нової, сучаснішої моделі...
— О, ваша Няня виявилась, е-е-е, невдахою? — Клерк з розумінням посміхнувся. — Ваша нинішня модель була, мабуть, дещо анахронічною, так? Не змогла протистояти сучасним стандартам? Перестала, зрештою, вмикатися?
— Вона не повернулася з парку додому, — сухо відповів Том.
— Так, її знищено... Чудово вас розумію, сер. Таке часто трапляється. Бачите-но, у вас немає вибору. Ніхто в цьому не винен. Не звинувачуйте нас, не звинувачуйте «Домотехніку».
— Але, — різко заперечив Том, — якщо одну Няню знищено, це означає, що ви маєте кому продати іншу. А отже, нагріваєте на цьому руки. Звідси й гроші у вашій касі.
— Це так, сер. Однак ми мусимо відповідати сучасним стандартам якості. Ми не можемо дозволити собі відставати... Якщо ви мені не вірите, сер, то на власному досвіді мали можливість переконатися: ви самі бачили сумні наслідки такого відставання.
— Так, — ледь чутно промовив Том. — Мені казали, що не варто її ремонтувати. Казали, що краще її замінити.
Обличчя клерка засяяло такою самовпевненістю, що, здавалося, аж збільшилось у розмірі. Немов мініатюрне сонце, воно випромінювало радість і завзяття.
— Але тепер ви серед перших, сер. З цією моделлю вам нічого хвилюватися, сер... — він очікувально замовк. — Як вас звати, сер? На чиє ім’я заповнювати бланк?
Боббі та Джин не зводили зачарованих поглядів з робітників служби доставки, що затягували у вітальню велетенський ящик. Крекчучи і обливаючись потом, вони поставили його на підлогу і полегшено випросталися.
— Чудово! — бадьоро промовив Том. — Спасибі!
— Не варто подяки, сер, — робітники доставки гордо рушили геть, грюкнувши дверима.
— Тату, що це? — прошепотіла Джин. Діти обережно підійшли до ящика і дивилися на нього сповненим подиву та благоговіння поглядом.
— Зараз побачите.
— Томе, їм давно вже пора спати, — запротестувала Мері. — Невже вони не зачекають до завтра?
— Я хочу, щоб вони побачили її зараз. — Том зник у підвалі і повернувся звідти з викруткою. Ставши на коліна біля ящика, він почав швидко викручувати болти, що його скріплювали. — Один раз можуть і пізніше лягти спати.
Один за одним, впевнено і спокійно, він розбирав борти ящика. Нарешті був знятий останній і приставлений до стіни поруч із іншими. Він витяг буклет з інструкцією і талоном гарантійного обслуговування протягом дев’яноста днів і передав їх Мері:
— Сховай це.
— Це ж Няня! — вигукнув Боббі.
— Велика-превелика Няня!
Перед ними лежала величезна чорна сфера, немов гігантська металева черепаха, покрита шаром мастила. Ретельно перевірена, змазана і забезпечена гарантією. Том кивнув:
— Саме так. Це Няня, ваша нова Няня. Буде вам замість старої.
— Нам?
— Так, — Том сів у крісло, що стояло поруч, і запалив цигарку. — Завтра вранці увімкнемо її і прогріємо. Подивимося на неї в роботі.
Від подиву очі дітей стали круглими, мов блюдця. Жоден з них не міг навіть видихнути, не те щоб промовити хоч слово.
— Але цього разу, — сказала Мері, — будете триматися подалі від парку. Чуєте?
— Ні, — заперечив Том. — Вони можуть ходити до парку.
Мері подивилася на нього невпевненим поглядом:
— Але ж та помаранчева штука може...
Том похмуро посміхнувся:
— Думаю, нічого не трапиться, якщо вони вирушать до парку, — він нахилився до Боббі та Джин. — Діти, можете ходити до парку, коли заманеться. І нічого не бійтеся. Нічого і нікого. Пам’ятайте це.
Він торкнувся ногою величезного боку Няні.
— У світі немає нічого такого, чого б ви мали боятись. Більше немає.
Боббі та Джин закивали, все ще не в змозі відірвати очей від чорної сфери.
— Добре, тату, — зрештою видихнула Джин.
— Ох, подивіться на неї! — прошепотів Боббі. — Ви лишень погляньте на неї! Скоріше б уже настало завтра!
Заламуючи руки, місіс Ендрю Кесворті зустріла свого чоловіка ще на порозі їхнього розкішного триповерхового будинку.
— Що трапилося? — буркнув Кесворті, знімаючи капелюха. Він витер хустинкою піт з розчервонілого обличчя. — Ну й спека сьогодні! То що трапилося? Що там?
— Ендрю, мені страшно...
— Та що в біса сталося?
— Філліс сьогодні повернулася з парку без Няні. Вчора, коли донька привела її додому, вона була вся погнута й понівечена, а тепер Філліс така засмучена, що я навіть не знаю...
— Повернулася без Няні?
— Так, вона прийшла додому одна. Сама прийшла. Одна-однісінька.
М’ясисте обличчя чоловіка почало наливатися гнівом.
— Що все-таки трапилось?
— Щось у парку, як і вчора. Щось напало на її Няню. Знищило її! Філліс не може толком все пояснити, але це було щось чорне, щось велетенське і чорне... мабуть, інша Няня.
У Кесворті відвисла щелепа. Його і так червоне кругле обличчя вкрилося огидними плямами бурякового кольору. Раптом чоловік скочив на ноги.
— Ти куди? — занепокоєно запитала дружина.
Її огрядний червонопикий чоловік широкими кроками попрямував до тротуару, де стояв припаркований його лискучий транспорт, і вже тягнувся рукою до дверцят.
— Я в магазин за новою Нянею, — пробурчав він. — За найкращою клятою Нянею, яка лише буває. Хай мені навіть доведеться сотню магазинів об’їздити. Я хочу найкращу... і найбільшу.
— Але ж, любий, — почала його дружина, кваплячись за ним, — хіба ми можемо таке собі дозволити? Чи не краще трохи зачекати? Ну, поки ти все як слід обміркуєш. Можливо, пізніше, коли ти трохи... заспокоїшся?
Проте Ендрю Кесворті її не слухав. У транспорті спалахнуло світло, він був готовий мчати.
— Ніхто мене не обійде, — похмуро промовив він, його товсті губи сіпались. — Я їм покажу, всім покажу. Навіть якщо спеціально для мене побудують найбільшу. Навіть якщо одній з тих компаній спеціально для мене доведеться розробляти нову модель!
І щось йому підказувало: якась із них та побудує.
Леді, що пекла печиво
(пер. І. Гарнік)
— А куди це ти зібрався, Бабере? — гукнув Ерні Міл з протилежного боку вулиці, дістаючи з поштової скриньки газети.
— Нікуди, — відповів Бабер.
— Ти збираєшся з візитом до своєї подруги? — Ерні зайшовся сміхом. — Чого тобі треба у тієї старої леді? Поділися таємницею.
Не зупиняючись, Бабер завернув за ріг і пішов уздовж Елм-стріт. Незабаром у кінці вулиці в глибині обійстя він побачив будинок. Подвір’я заросло бур’янами, посохлим лабузинням, що шелестіло й потріскувало на вітрі. Сам будинок був схожий на невелику сіру коробку, занепалу і давно не фарбовану, з осілими вхідними східцями. На ґанку стояло пошарпане крісло-гойдалка, накрите шматком благенької тканини.
Бабер пройшов доріжкою, а коли ступив на розхитані східці, зробив глибокий вдих. Він уже відчував його запах, отой чудовий аромат, аж слина йому покотилася з рота. У нього частіше забилося серце в передчутті його смаку, і Бабер смикнув за шворку дверного дзвінка, що обізвався скреготливим деренчанням. Деякий час панувала тиша, а потім почулося човгання.
Двері відчинила леді Дрю. Це була дуже старенька бабуся, зовсім висохла, достоту схожа на лабузиння перед ґанком. Вона усміхнулась до Бабера і розчинила ширше двері, запрошуючи того увійти.