— Ти саме впору, — сказала вона, — заходь, Бабере. Нагодився дуже вчасно — воно вже готове.
Бабер пройшов до кухонних дверей і зазирнув досередини.
Він одразу його побачив: ціла тарілка свіжого печива, щойно з печі. З горіхами та родзинками.
— Ну, як воно тобі? — запитала леді Дрю, яка вслід за хлопчиком увійшла до кухні. — А може, дати тобі холодного молока?
Ти ж любиш печиво з холодним молоком.
Вона принесла із заднього ґанку глечик з молоком, що стояв на підвіконні. Налила йому склянку, поставила перед ним тарілочку з печивом і запропонувала:
— Ходімо до вітальні.
Бабер згідно кивнув. Леді Дрю перенесла склянку з молоком і тарілочку з печивом до вітальні і примостила їх на широке поруччя дивана. А сама всілася у своєму кріслі, позираючи на Бабера, що влаштувався біля тарілки і почав смакувати печивом.
Їв Бабер, як завжди, жадібно, не відриваючи очей від печива, зосереджено і мовчки, якщо не рахувати плямкання. Леді Дрю терпляче чекала, коли хлопчик насититься; його гладенькі боки заокруглилися ще більше. Покінчивши з тим печивом, що лежало на тарілці, Бабер кинув погляд на кухню, де на плиті стояла тарілка з рештою печива.
— Може, побудеш ще трішки і доїси й те? — запитала леді Дрю.
— Гаразд, — погодився Бабер.
— Воно тобі подобається?
— Смачнюще!
— Ну й добре, — старенька відкинулася на спинку крісла. — А чим ти займався сьогодні у школі? Як твої справи?
— Нормально.
Стара леді помітила, що хлопець почав неспокійно соватися, оглядаючи кімнату.
— Бернарде, — швиденько заговорила вона, — от якби ти залишився ненадовго та поговорив зі мною. — У хлопчика на колінах лежало кілька книжок, шкільних підручників. — І почитав би мені щось із твоїх книжок. Розумієш, я вже погано бачу і була б рада, якби ти мені щось почитав.
— А можна я потім доїм печиво?
— Ну звісно.
Бабер пересунувся на дивані, ближче до неї, і простягнув старенькій три підручники: «Всесвітня географія», «Основи арифметики», «Граматика» Гойта.
— Що вам більше до вподоби?
Вона завагалася:
— Мабуть, географія.
Бабер розгорнув навмання підручник: ПЕРУ. «На півночі Перу межує з Еквадором і Колумбією, на півдні — з Чилі, а на сході — з Бразилією та Болівією. Перу поділяється на три основні регіони. По-перше, це...»
Маленька стара леді спостерігала за хлопчиком, як той читав, як ворушилися його пухкі щоки, як ковзав його палець з рядка на рядок. Вона мовчки пасла його очима, уважно розглядала хлопчика, немов всотуючи у себе міміку його зосередженого обличчя, кожен рух рук і пальців. Вона злегка розслабилася, зручніше вмощуючись у кріслі. Хлопчик сидів дуже близько до неї, майже поруч. Між ними стояв лише маленький столик з лампою. Як славно, що він зайшов. Уже місяць, як хлопчик почав до неї ходити, відколи, якось сидячи на ґанку, вона побачила його біля свого будинку і подумала, що було б добре запросити його до себе і пригостити печивом.
Чому вона так вчинила? Вона не мала на це відповіді. Старенька так давно жила самотою, що вже почала невпопад говорити і робити дурниці. Вона лише зрідка зустрічалася з іншими людьми: коли виходила по їжу або листоноша приносив їй пенсію. А ще заїжджав сміттяр.
Хлопчина тихо бубонів. Старенька почувалася затишно, умиротворено і спокійно. Вона склепила повіки і поклала руки на коліна. І поки вона так сиділа, куняючи і крізь дрімоту слухаючи голос хлопчика, щось почало відбуватися. Невеличка стара леді почала змінюватися: її глибокі зморшки поступово розгладжувалися і щезали. Сидячи у своєму кріслі, вона молодшала, її сухеньке тіло наливалося молодою снагою. Посивіле волосся густішало, темніло, скуйовджені пасма перетворювалися на пишні кучері. Її руки округлилися, численні пігментні плями зникали, тіло засвітилося здоровим кольором, як то було раніше, багато років тому.
Леді Дрю сиділа мовчки і глибоко дихала. Вона відчувала, що щось відбувається, але не могла збагнути, що саме. Щось відбувалося, вона це усвідомлювала, і це щось було чудовим. Але вона ніяк не розуміла, що то було. Таке траплялось і раніше, майже щоразу, коли хлопчик приходив і сідав біля неї. Надто останнім часом, відколи вона пересунула своє крісло поближче до дивана.
Вона набрала повні груди повітря. Яке приємне відчуття, відчуття тепла, що наповнювало її охололе тіло — вперше за стільки років!
Сидячи у своєму кріслі, дрібненька стара леді перетворювалася на темноволосу кругловиду молодицю років тридцяти, жінку з налитими плечима і стегнами. Її губи набули червоної барви, а шия стала пружною, як ото було раніше, у давно забутому минулому.
Ураз читання урвалося. Бабер згорнув підручника і підвівся.
— Мені треба йти, — сказав. — Дозволите взяти решту печива? Вона моргнула, розплющила очі. Хлопчина порався на кухні, набиваючи кишені печивом. Жінка кивнула, заскочена словами малого й усе ще заворожена відчутим. Хлопчик підібрав усе печиво і пройшов вітальнею до дверей. Леді Дрю підвелася. Зненацька усе тепло її полишило. Вона відчула втому, сильну втому і порожнечу. Затамувала подих, а потім почала швидко дихати. Поглянула на свої руки — усі в зморшках і кістляві.
— О, — промурмотіла вона, і сльози затуманили їй погляд. Кінець, знову кінець відчуттю, щойно він піде. Вона прочовгала до дзеркала, що висіло над коминком, і поглянула на себе. Звідти на неї дивилися вицвілі старечі очі, глибоко запалі на зів’ялому змарнілому обличчі. Кінець, усьому кінець, щойно хлопчик піде додому.
— До побачення, — промовив Бабер.
— Прошу, — прошепотіла леді, — я тебе дуже прошу, приходь до мене ще. Прийдеш?
— Гаразд, — байдуже проказав Бабер і відчинив двері: — До побачення.
Він спустився східцями. За мить вона почула, як тротуаром протупотіли його черевики. Хлопчик пішов.
— А ходи-но сюди, Бабере! — сердито покликала Мей Серл, стоячи на ґанку. — Заходь у дім і сідай швидше за стіл.
— Іду, — Бабер неквапом піднявся східцями і зайшов до будинку.
— Що це з тобою? — вона схопила його за руку. — Де ти був? Ти часом не захворів?
— Я втомився, — Бабер потер лоба.
Тут з вітальні вийшов батько з газетами під пахвою:
— Що сталося? — запитав.
— Поглянь-но на нього, — сказала Мей Серл. — Та ж він геть виснажений. Ти чим займався, Бабере?
— А, він ходив до тієї старої леді, — здогадався Релф Серл. — Хіба ж не видно? Він завжди такий втомлений після візиту до неї. Ти чого до неї ходиш, Бабе? Що відбувається?
— Вона частує його печивом, — сказала Мей. — Ти ж знаєш, що він завжди не проти попоїсти. Він погодиться на будь-що за тарілку печива.
— Бабе, — мовив батько, — слухай сюди. Мені не подобається, що ти весь час товчешся у тієї старої божевільної. Чуєш мене? Мені начхати, скільки вона дає тобі печива. Ти повертаєшся від неї геть змучений! Відтепер — досить! Ти чуєш мене?
Бабер сперся на одвірок і втупився у долівку. Серце страшенно й натужно калатало. — Я пообіцяв їй, що прийду ще раз, — пробурмотів хлопчик.
— Гаразд, лише один раз, — згодилася Мей, переходячи до їдальні. — Єдиний останній раз. Скажи їй, що більше не зможеш її навідувати, і намагайся поводитися чемно. А тепер піднімися нагору і вмийся.
— Після вечері хай ляже відпочити, — сказав Релф, поглядаючи, як Бабер спроквола піднімався східцями, спираючись на поручні. Похитав головою: — Не подобається мені все це, — пробурмотів. — Йому взагалі не варто більше туди ходити. Ця стара якась дивна.
— Та хай вже востаннє сходить, — завершила розмову Мей.
Середа видалася теплою і сонячною. Заклавши руки в кишені, Бабер простував вулицею. Перед входом до аптеки Мак-Вейна на хвилину зупинився, із цікавістю роздивляючись комікси. Біля прилавка з напоями стояла жінка і пила з великої склянки крем-соду. Від побаченого у Бабера рот наповнився слиною. Це додало йому рішучості. Він повернувся і пішов далі, дещо прискоривши крок.
За кілька хвилин він уже був біля сірого перехнябленого ґанку і смикнув за шворку дзвінка. Внизу під вітром шелестіло й колихалося лабузиння. Була майже четверта година, а отже, у нього не вийде залишатися на довше. Принаймні, це має бути останній візит.