Камінь упав на землю. Гармата на мить завмерла і знову почала повільно повертатися.
— Бачите, — пояснив Дорік, — вона помітила камінь, щойно я його підкинув. Радар реагує на все, що літає або рухається над поверхнею землі. Мабуть, вона і нас помітила, коли ми увійшли в поле тяжіння планети, а потім просто тримала на мушці. У нас не було жодного шансу. Вона знає про корабель і просто чекає, поки ми злетимо.
— З каменем усе ясно, — кивнула Наша. — Гармата зреагувала на нього, але не на нас, оскільки ми на землі, надто низько для неї. Вона побудована, щоб знищувати повітряні цілі. Корабель у безпеці, поки він на землі, та варто йому піднятись у повітря, нам усім кінець.
— А навіщо взагалі потрібна ця гармата? — перебив її Танс. — Тут же нікого не лишилось, усі загинули.
— Це просто машина, — пояснив Дорік. — Машина, у якої є призначення і яка його виконує. Як вона пережила вибух, я не знаю, проте вона продовжує працювати, пильнуючи ворога. Мабуть, ворог бив з повітря реактивними снарядами чи чимось схожим.
— Ворог, — хмикнула Наша. — Представники їхньої ж раси. Важко повірити, що вони справді бомбили самі себе, стріляли у себе.
— Що ж, вони таки прикінчили один одного. Лише вона залишилась, ця гармата: все ще працює, все ще готова вбивати. І буде, аж поки не вийде з ладу.
— А до того часу помремо і ми, — гірко додала Наша.
— Тут мають бути сотні подібних гармат, — пробурмотів Дорік. — А ще вишок, військових баз... Мабуть, вони вважали їх буденністю, частиною свого життя, на кшталт їжі чи сну. Невід’ємними, як церква чи держава. Чоловіки вчилися воювати, керувати арміями: професія як професія. Почесна, поважна.
Танс повільно підійшов до гармати, короткозоро жмурячись:
— Досить складна, правда? Усі ці радари, циліндри. А то, мабуть, оптичний приціл, — він доторкнувся до кінця довгої трубки.
Зненацька гармата ожила, її дуло втягнулось, а сама вона почала обертатись.
— Не ворушіться! — крикнув Дорік.
Дуло повернулось у їхній бік і завмерло. Хвилину, яка здалась їм цілою вічністю, воно гуділо у них над головами, прицілюючись. Раптом звуки затихли, гармата знову заклякла.
Під забралом скафандра Танс дурнувато посміхнувся:
— Мабуть, я затулив пальцями лінзи. Треба бути обачнішим.
Він неквапом наблизився до обертової основи гармати, обережно обійшов її ззаду і раптом взагалі зник з очей.
— Куди він подівся? — роздратовано запитала Наша. — Через нього нас тут можуть усіх повбивати.
— Тансе, повертайся! — вигукнув Дорік. — Та що це з тобою?
— Заждіть!
Ніхто не наважувався порушити тиші, зрештою археолог подав голос:
— Я тут дещо знайшов. Піднімайтесь до мене, я покажу.
— Що там?
— Доріку, ти казав, що гармату тут поставили, аби не підпускати ворога. Схоже, я здогадуюсь, до чого вони не хотіли його підпускати.
Дорік і Наша розгубилися.
— Здається, я знайшов те, що гармата повинна охороняти. Ідіть сюди і допоможіть.
— Що ж, — рішуче сказав Дорік, — ходімо. — Він подав Наші руку. — Ну ж бо, подивимось, що він там знайшов. Я підозрював щось подібне, коли побачив, як гармата...
— Подібне до чого? — Наша висмикнула руку. — Про що ти говориш? Ведеш себе так, наче знав заздалегідь, що саме він тут знайде.
— Так і є, — Дорік усміхнувся. — Пригадуєш, у всіх народів є схожа легенда, міф про закопані скарби і дракона, змія, який наглядає за ними, стереже їх, не підпускає нікого?
Вона кивнула:
— І що з того?
Дорік тицьнув пальцем у гармату:
— Ото — дракон. А тепер ходімо.
Спільними зусиллями вони ледве підняли залізний люк і побачили прохід. Дорік від натуги аж упрів.
— Воно того варте, — пробурчав він, вдивляючись у глиб темного тунелю. — Принаймні, хочеться вірити.
Наша клацнула вимикачем ліхтарика і посвітила на сходи: підлогу вкривав товстий шар бруду та кам’яного кришива, далеко внизу поблискували сталеві двері.
— Ходімо вже, — збуджено промовив Танс і почав спускатися. Підійшовши до дверей, він наліг на них, проте ті не піддались. — Може, допоможете?
— Зараз, зараз, — Наша і Дорік обережно підійшли до нього.
Дорік оглянув масивні двері: вони були всіяні болтами і, звісно, замкненими. На них виднівся якийсь нерозбірливий напис.
— І що тепер? — запитала Наша.
Дорік дістав зброю:
— Відійдіть. Іншого способу відчинити двері немає.
Він натиснув на гачок, двері почервоніли, потім почали кришитися. Дорік опустив зброю:
— Думаю, тепер ми пройдемо. Спробуймо.
Двері розпалися від одного поштовху. Кілька хвилин всі зосереджено розгрібали їхні уламки, розчищаючи прохід. Зрештою, освітлюючи дорогу ліхтарями, вони таки змогли пройти далі і опинились у бункері. Все навколо було вкрито кількома дюймами пилу. Під стінами лежали дерев’яні ящики і велетенські коробки, пакунки і контейнери. З блиском в очах Танс розглядав знахідку.
— Як гадаєте, що це? — пробурмотів він. — Мабуть, щось цінне.
Він підняв циліндричну капсулу і відкрив її. На підлогу випала бобіна і покотилася по підлозі, залишаючи за собою чорну стрічку. Танс узяв кінець стрічки і подивився крізь неї на світло.
— Погляньте!
Усі скупчилися навколо нього.
— Картинки, — промовила Наша. — Маленькі картинки.
— Якийсь запис, — Танс поклав бобіну назад до капсули. — Гляньте, тут сотні таких капсул, — він посвітив навколо ліхтарем. — А онде ще є ящики. Відкриймо котрийсь.
Дорік уже обмацував дерев’яний корпус одного з них, дерево струхлявіло і кришилось просто в руках. Він виламав бічну стінку.
Там виявилася картина. На ній було зображено хлопчика в голубому вбранні, він мило посміхався і дивився кудись уперед, такий красивий і юний. Він здавався майже живим, готовим вийти до людей. Це був один із них, представник зниклої раси.
Вони довго дивилися на картину. Зрештою, Дорік припасував стінку ящика на місце.
— Отже, у всіх цих ящиках картини, — підсумувала Наша, — у капсулах — бобіни. Що ж у коробках?
— Це їхні скарби, — ледь чутно пробурмотів Танс. — Тут їхні картини, їхні записи. Мабуть, тут і вся їхня література: легенди, міфи, уявлення про всесвіт.
— І їхня історія, — сказала Наша. — Ми зможемо прослідкувати їхній розвиток і дізнатися, що зробило їх такими, якими вони стали.
Тим часом Дорік блукав по бункеру.
— Дивно, — розмірковував він. — Навіть наприкінці, навіть коли вони почали воювати, вони все ще знали, десь глибоко в душі, що їхні справжні скарби — це їхні книги, картини, їхні міфи. Навіть коли великі міста з усіма будинками та заводами було знищено, вони все ще сподівалися повернутись і знайти все це. Незважаючи на те, що більше нічого не лишилося.
— Коли ми повернемося додому, можна буде організувати експедицію сюди, — зауважив Танс. — Усе це можна буде завантажити і вивезти. А ми полетимо...
Він запнувся.
— Так, — сухо промовив Дорік. — Ми полетимо через три дні. Відремонтуємо корабель і полетимо. І скоро будемо вдома, якщо ніщо не завадить. Наприклад, постріл ось з цієї...
— Ой, припини, — нетерпляче обірвала його Наша. — Не лізь до нього. Танс правий: усе це рано чи пізно треба буде вивезти. А поки що необхідно вирішити питання з гарматою. У нас немає вибору.
Дорік кивнув:
— То що ти пропонуєш? Нас зіб’ють, щойно ми піднімемось у повітря, — по його обличчю пройшла судома. — Вони надто добре охороняють свої скарби. Замість того, щоб бути збереженими, вони пролежать тут, аж поки не струхлявіють. Зрештою, так і було задумано.
— Поясни.
— Ви не розумієте? Єдине, що їм спало на гадку, це побудувати гармату і встановити її так, щоб вона збивала все навколо.
Вони були абсолютно переконані, що хоч би хто прийшов, він обов’язково має бути ворогом. Що ж, хай вони подавляться своїми скарбами.
Наша була задумалася, аж раптом стрепенулась.
— Доріку, — промовила вона. — Та що ж це з нами? Немає ніякої проблеми, гармата не становить для нас жодної загрози.