Розчинилися вхідні двері. Зморшкувате обличчя леді Дрю розпливлось у посмішці:
— Заходь, Бернарде. Рада тебе бачити. Щоразу, коли ти приходиш, я почуваюся значно молодшою.
Роззираючись, він увійшов до будинку.
— А я почну готувати печиво. Я ж бо не знала, чи ти прийдеш. — Вона подріботіла на кухню. — Просто зараз візьмуся за нього. Сідай на диван.
Бабер зайшов до вітальні і вмостився на дивані. Зауважив, що столик з лампою прибрано. Крісло стояло впритул до дивана. Він усе ще здивовано поглядав на крісло, коли леді Дрю бадьорим кроком увійшла до кімнати.
— Печиво вже печеться. У мене було готове тісто. — Зітхнувши, вона опустилася в крісло:
— Ну розкажи, як у тебе сьогодні справи? Які успіхи в школі?
— Добре.
Вона кивнула. Який він пухкенький, цей хлопчина. Бабер сидів майже поруч. А які в нього щічки — рожеві й кругленькі! Він був так близько, вона могла доторкнутися до нього. Її старече серце аж закалатало. О, як би то знову стати молодою! Молодість — це так багато. Молодість — це все. А який несправедливий світ до літніх людей! Тут їй згадалися рядки: Коли весь світ постаріє, мій друже...
— Ти б не почитав мені, Бернарде?
— Я не брав жодної книжки.
— Не біда, — кивнула вона, — я маю декілька. — Зараз принесу. Вона підвелася, підійшла до книжкової шафи, відчинила дверцята, і тут Бабер повідомив:
— Леді Дрю, батько заборонив мені ходити до вас. Я більше не зможу прийти. Він сказав, щоб це було востаннє. Я мав вам це сказати.
Вона зупинилась і сторопіла. Все довкола попливло у неї перед очима, а кімната пішла обертом. Вона тяжко, з острахом зітхнула.
— Бернарде, ти що, більше не прийдеш до мене?
— Так, батько мені заборонив навідувати вас.
Запала мовчанка. Стара жінка взяла навмання книжку і поволі повернулася до свого крісла. За мить тремтливою рукою простягнула хлопчику книжку. Бабер узяв її й байдуже поглянув на обкладинку.
— Прошу, Бернарде, почитай, прошу.
— Гаразд, — він розгорнув книжку, — звідки починати?
— З будь-якого місця, Бернарде. З будь-якого.
Він почав читати. Це був якийсь твір Троллопа, вона чула заледве половину слів. Приклала руку до лоба — шкіра була висохла, тонка і ламка, як стара газета. Серце заходилося з відчаю. Це — востаннє?
Бабер читав повільно і монотонно. На вікні дзижчала муха. Надворі вже сідало сонце, повіяло прохолодою. Попливли хмарки, вітер розхитував гілки дерев.
Стара жінка сиділа поруч з хлопчиком, ближче, ніж будь-коли, і слухала, як він читає, слухала його голос, відчуваючи, всотуючи його присутність. Невже це насправді востаннє? У її серці здійнявся острах, і вона намагалася його вгамувати. Востаннє! Вона дивилася на хлопчика, що сидів так близько до неї.
Врешті простягла свою худу, висхлу руку. Набрала повні груди повітря. Отже, він більше не прийде. Жодного разу, жодного.
Він востаннє тут сидить.
Вона торкнулась його руки.
Бабер відірвався від книжки:
— Що сталося?
— Я потримаю тебе за руку. Ти не проти?
— Зовсім ні.
І продовжив читання. Стара жінка відчула, як його молодість полинула до неї, охопила її пальці, потім всю руку. Молодість, що пульсувала і вібрувала так близько. Так близько, що її можна було торкнутись, і такого вона ще не відчувала. Її ошелешило, приголомшило враження від наповнення життям.
І враз це знову почалося, як бувало раніше. Вона заплющила очі, пропускаючи крізь себе це відчуття. Воно її наповнило, огорнуло її тіло, вливалося в неї через голос хлопчика і доторк його руки. Це був струмінь змін, що проходив крізь її єство — струмінь теплий, благодатний. Вона знову розквітала, життя надихало її усім своїм багатством, як то бувало колись, дуже давно.
Вона поглянула на свої руки: округлі, з чистими нігтями. А волосся? Знову темне. Вона відчула важкі чорні локони, що лежали на шиї. Торкнулася щоки: зморшки зникли, шкіра стала м’якою й еластичною. Її охопила втіха і радість, готова вихлюпнутися назовні. Вона роззирнулася навколо своєю кімнатою. Усміхнулася, відчула пружність своїх губ і міцність зубів. Враз скочила на ноги, впевнена у силі свого тіла. Жваво й граційно крутнулася на місці.
Бабер припинив читати:
— Що, печиво готове?
— Зараз гляну.
Її голос звучав соковито, глибоко, з відтінками, які вицвіли багато років тому. А тепер він повернувся до неї, вона знову його здобула, це був її голос, гортанний і почуттєвий. Вона квапливо рушила до кухні і відкрила духовку. Вийняла печиво і поскладала його у тарілку.
— Усе готово, — радісно повідомила вона. — Ходи сюди, пригощайся.
Бабер пройшов на кухню. Побачивши печиво, він пожвавився. А на жінку, що стояла біля дверей, навіть не глянув.
Леді Дрю поспіхом вийшла з кухні. Зайшла до спальні, щільно причинивши за собою двері. Потім повернулася до великого дзеркала, що висіло біля дверей. Молода! Знову молода, в ній аж бриніла снага, завзяття юності. Зробила глибокий вдих — груди заходили, очі засяяли. На губах розквітла усмішка. Вона крутнулась, аж спідниця пішла вихором. Молода й гарна. І цього разу все це не зникало.
Відчинивши двері до вітальні, вона побачила, як Бабер набиває рота і кишені печивом. Він стояв посеред кімнати з товстим, тупуватим лицем, що набувало смертельної блідості.
— Що сталося? — запитала леді Дрю.
— Мені вже час.
— Гаразд, Бернарде. Дякую, що почитав мені. — Вона поклала руку йому не плече. — Можливо, ще колись побачимося.
— Але ж мій батько...
— Я знаю. — Вона весело розсміялася і відчинила йому двері.
— До побачення, Бернарде. На все добре.
Вона простежила, як хлопчик поволі спускався східцями, по одному за раз. Потім зачинила двері і широким кроком подалася до спальні. Розстебнула сукенку і скинула її. Їй враз стала огидною зношена, сіра одіж. На якусь мить вона затримала погляд на своєму пишному, привабливому тілі, на руках, що спочивали на стегнах.
Ледь крутнувшись, вона від збудження засміялась, її очі засяяли. Торкнула свої розкішні перса — туга плоть. А справ тепер — непочатий край! Часто дихаючи, вона ще раз роззирнулась — так, справ чимало. Вона напустила води у ванну й заколола вгорі волосся.
Бабер плентався додому, а дорогою віяв вітер. Була вже пізня година, сонце сіло за обрій, небо почорніло і вкрилося хмарами. Зустрічний вітер був холодний і проймав хлопчину до кісток. Бабер стомився, у нього боліла голова, що кілька хвилин він зупинявся відпочити і потирав лоба, а серце аж заходилось. Він пройшов Елм-стріт і подався вгору по Пайн-стріт. Довкола завивав вітер, і від його подувів хлопчика хитало з боку в бік. Він труснув головою, намагаючись прояснити думки. Але був настільки зморений, що ледве рухав руками й ногами. Йому здавалося, що вітер його колошматить і шарпає навсібіч.
Глибоко зітхнувши, він з опущеною головою почвалав далі.
На розі зупинився і сперся на якийсь стовп. Небо вже геть почорніло, один по одному оживали вуличні ліхтарі. Врешті, зібравши залишки сил, він рушив далі.
— Ну де ж це той хлопчисько? — непокоїлася Мей Серл. Вона вже вдесяте виходила на ґанок. Релф увімкнув світло, і вони деякий час постояли там мовчки.
— Який жахливий вітер!
Вітер завивав і гудів над ґанком. Обоє вдивлялися в темну вулицю в обох напрямках, але ніде нічого не було видно, хіба що вітер гнав обривки газет і різне сміття.
— Ходімо додому, — сказав Релф. — Хай лишень прийде, я йому покажу.
Вони сіли вечеряти. Враз Мей відклала свою виделку:
— Слухай! Ти щось чуєш?
Релф прислухався.
Знадвору почувся якийсь слабенький звук, неначе хтось стукав у вхідні двері. Релф підвівся. Надворі ревів вітер, аж на стелі миготіли чорні тіні.
— Піду гляну, що там таке.
Він підійшов до вхідних дверей і прочинив їх. Якийсь принесений вітром мотлох бився об східці ґанку. Релф напружено вдивлявся у безформну масу, але не міг нічого розібрати. Щось схоже на жмут лабузиння, бур’ян і потріпане вітром ганчір’я.