Той жмут бився об його ноги. А потім порив вітру підхопив його і поніс вздовж стіни будинку. Тож Релф поволі зачинив двері.
— Що там було? — запитала Мей.
— Та нічого. Всього лише вітер, — відповів Релф.
За дверцятами
(пер. Є. Поляков)
Того вечора за обіднім столом він дістав його й поклав поруч з її тарілкою.
Доріс затулила рота рукою, витріщаючись на пакунок.
— Боже мій, що це? — вона підвела на чоловіка погляд, її очі сяяли.
— Ну ж бо, відкривай.
Доріс своїми гострими нігтями зірвала з квадратного пакунка стрічку і папір, її груди підіймалися й опускалися. Ларрі стояв і спостерігав, як вона підняла кришку. Він запалив цигарку й прихилився до стіни.
— Годинник з птахом! — вигукнула Доріс. — Справжній старий годинник з птахом, такий, як був у моєї матері. — Вона безперестанку крутила годинника в руках. — Достоту як був у моєї матері, коли ще був живий Піт.
На її очах зблиснули сльози.
— Зроблений у Німеччині, — сказав Ларрі й за мить додав: — Карл продав його мені за гуртовою ціною. Він знає когось у годинниковому бізнесі. Інакше я б не... — він затнувся.
Доріс видала дивний приглушений звук.
— Я хотів сказати, що інакше не зміг би його собі дозволити. — Він насупився. — Та що це з тобою? Ти ж отримала свого годинника, хіба не так? Хіба ти не цього хотіла?
Доріс сиділа, вчепившись у годинник, її пальці стискали коричневе дерево.
— Ну, — запитав Ларрі, — в чому річ?
Він зі здивуванням побачив, як вона підхопилася й вибігла з кімнати, не випускаючи з рук годинника. Він похитав головою: «Завжди всім незадоволена. Вони всі такі. Ніколи їм не вгодиш».
Ларрі повернувся за стіл і завершив свою вечерю.
Годинник з птахом був не дуже великим. Зате ручної роботи, весь у маленьких візерунках і орнаментах, вирізьблених на м’якому дереві. Доріс сиділа на ліжку, витираючи сльози й накручуючи годинника. Вона перевела стрілки, звіряючись зі своїм наручним годинником, і виставила їх на дві хвилини перед десятою, а потім перенесла годинника до шафки й обережно його там поставила.
Тоді вона всілася, поклавши зчеплені руки на коліна — в очікуванні, доки птах вилетить, коли проб’є десята.
Доріс сиділа і думала про Ларрі та його слова. А також про те, що відповіла вона, коли вже про це мова, — хоча її тут і не було в чому звинуватити. Зрештою, вона не могла просто вічно його слухати, не захищаючись. У цьому світі треба вміти цінувати свої здобутки.
Раптом вона приклала хустинку до очей. Навіщо він сказав, що купив його за гуртовою ціною? Навіщо йому треба було все зіпсувати? Якщо він не хотів, то й не треба було нічого купувати. Вона стиснула кулаки. Він був таким скнарою, таким до біса жадібним!
Але вона раділа маленькому годинникові, що стояв тут, невтомно цокаючи, з його боковими стінками, вкритими декоративними ґратками, й дверцятами. За дверцятами був птах, що чекав на свій вихід. Чи дослухався він, схиливши голову набік, чекаючи на удар годинника, щоб знати, коли вискакувати?
Чи спить він у проміжках? Що ж, вона скоро його побачить: вона зможе його запитати. І вона покаже годинника Бобові.
Йому він сподобається, Боб любить старовинні речі, навіть старі марки та ґудзики. Звісно, це здаватиметься трохи дивним, але Ларрі завжди так надовго затримувався в офісі, і це було дуже до речі. Якби тільки Ларрі не телефонував іноді, щоб...
Почулося гудіння. Годинник здригнувся, й дверцята вмить відчинилися. Жваво випурхнувши, з’явився птах. Він зупинився й урочисто роззирнувся, пильно розглядаючи її, кімнату та меблі.
Це він вперше бачить її, усвідомила Доріс, задоволено всміхаючись до себе. Вона підвелася й несміливо підійшла до нього.
— Ну ж бо, — сказала вона, — я чекаю.
Птах відкрив дзьоба. Він дзижчав і щебетав, швидко, ритмічно. Потім, після миті очікування, сховався. Дверцята з тріском зачинилися.
Вона була у захваті. Вона заплескала в долоні й зробила, пританцьовуючи, маленьке коло. Він був чудовим, бездоганним! І те, як він роззирнувся, вивчаючи, оцінюючи її. Вона йому сподобалася, вона була в цьому певна. І вона, звичайно, теж одразу беззастережно його полюбила. Він був саме таким, яким вона сподівалася побачити його за тими маленькими дверцятами.
Доріс підійшла до годинника. Вона схилилася над маленькими дверцятами, наблизившись губами до дерева.
— Ти чуєш мене? — прошепотіла вона. — Мені здається, ти найпрекрасніший птах у світі. — Доріс зніяковіло замовкла. — Сподіваюсь, тобі тут сподобається.
Тоді вона зійшла вниз, високо тримаючи голову.
Ларрі й годинник з птахом від початку не дуже ладнали. Доріс казала, що це тому, що він неправильно його накручує і що годиннику не подобається бути весь час лише наполовину накрученим. Ларрі передав цей обов’язок їй. Птах вилітав кожні чверть години й розкручував пружину без каяття, тож хтось мав наглядати за ним, аби накрутити знову.
Доріс дуже старалася, але часто забувала. Тоді стомленим відпрацьованим рухом Ларрі кидав свою газету і підводився.
Він йшов до їдальні, де годинник був прикріплений до стіни над каміном. Він знімав годинника, не забуваючи притримувати великим пальцем маленькі дверцята, й накручував його.
— Навіщо ти притримуєш дверцята пальцем? — запитала якось Доріс.
— Так і треба робити.
Вона звела брови:
— Ти певен? Чи, може, ти просто не хочеш, щоб він вилітав, доки ти стоїш так близько?
— Це ж чому?
— Можливо, ти його боїшся.
Ларрі розсміявся. Він почепив годинника назад на стіну й обережно забрав руку. Коли Доріс відвернулася, він оглянув палець.
На його м’якій частині й досі був слід від тоненького порізу. Хто — чи що — дзьобнув його?
Одного суботнього ранку, коли Ларрі працював в офісі над якимось важливими розрахунками, на порозі будинку з’явився Боб Чемберз і подзвонив. Доріс, яка саме була в душі, витерлася й одягнула халат. Вона відчинила двері, й Боб зайшов досередини, усміхаючись.
— Привіт, — сказав він, роззираючись.
— Усе гаразд. Ларрі в офісі.
— Добре, — Боб роздивлявся її стрункі ноги, прикриті халатом. — А ти сьогодні чудово виглядаєш.
Вона засміялася:
— Обережно! Може, мені не варто було тебе впускати.
Вони подивилися одне на одного напівздивовано, напівналякано. Зрештою Боб сказав:
— Якщо хочеш, я...
— Ні, заради Бога, — вона вхопила його за рукав. — Просто не стовбич у просвіті, щоб я могла зачинити двері. Там міс Пітерз через дорогу, ну, ти розумієш...
Вона зачинила двері.
— Я хочу показати тобі дещо, — сказала вона. — Ти цього ще не бачив.
Він зацікавився:
— Антикваріат? Чи що?
Вона взяла його за руку й повела до їдальні.
— Ти полюбиш його, Боббі. — Вона зупинилася з широко розплющеними очима. — Я сподіваюся, що ти його полюбиш. Ти мусиш, ти мусиш полюбити його. Це для мене так багато означає — він для мене так багато означає.
— Він? — насупився Боб. — Хто він?
Доріс розсміялася:
— Ти ревнуєш! Та годі тобі.
За мить вони стояли перед годинником, роздивляючись його.
— Він вилетить за кілька хвилин. Почекай, зараз ти його побачиш. Я знаю, ви чудово порозумієтеся.
— А що про нього думає Ларрі?
— Вони одне одного не люблять. Іноді, коли Ларрі тут, він не вискакує. Ларрі біситься, коли він вчасно не вилітає. Він каже...
— Що він каже?
Доріс опустила погляд.
— Він завжди каже, що його пограбували, навіть попри те, що він придбав його за гуртовою ціною. — Вона просяяла. — Але я знаю, що він не вискакує, бо не любить Ларрі. Коли я тут сама, він з’являється вчасно, кожні п’ятнадцять хвилин, хоча насправді має вискакувати тільки раз на годину.