Вона втупилася поглядом у годинника.
— Він вискакує для мене, тому що хоче. Ми розмовляємо, я йому багато чого розповідаю. Звичайно, я хотіла б тримати його нагорі, у себе в кімнаті, але це було б неправильно.
Біля вхідних дверей почулися кроки. Нажахані, вони поглянули одне на одного.
Буркочучи, до помешкання зайшов Ларрі. Він поставив портфель і зняв капелюха. А тоді помітив Боба.
— Чорт забирай! Чемберзе! — Його очі звузилися. — Що ти тут робиш?
Він пройшов до їдальні. Доріс безпорадно загорнулася в халат, відступаючи.
— Я... — почав було Боб, — тобто ми...
Він затнувся, поглядаючи на Доріс. Раптом задзижчав годинник. Птах квапливо вилетів, заходячись у крикові. Ларрі посунув до нього.
— Припини цей галас, — наказав він і погрозив птахові кулаком. Той різко замовк і заховався назад. Дверцята зачинилися.
— Так краще.
Ларрі пильним поглядом вдивлявся у Доріс і Боба, які мовчки стояли поряд.
— Я прийшов подивитися на годинника, — озвався Боб. — Доріс сказала, що це рідкісна старовина і що...
— Дурня. Я сам його купив. — Ларрі підійшов до нього. — Забирайся геть. — Він повернувся до Доріс: — Ти теж. І забери із собою цього бісового годинника.
Він зупинився, потираючи підборіддя:
— Ні. Годинника залиш тут. Він мій, я купив його і заплатив за нього.
У наступні тижні після того, як Доріс пішла, Ларрі й годинник з птахом ладнали ще гірше, ніж раніше. По-перше, птах майже увесь час залишався всередині, іноді навіть о дванадцятій годині, коли мав би бути при ділі. Якщо ж він навіть вилітав, то зазвичай виспівував раз чи двічі, але ніколи правильну кількість разів. І в його голосі була понура, затята нота, вібруючий звук, від якого Ларрі почувався незатишно й трохи злився.
Але він тримав годинника накрученим, оскільки в будинку було дуже німотно й тихо, і Ларрі нервувався, що ніхто не ходив кімнатами, розмовляючи чи впускаючи речі. Тому він був радий навіть дзижчанню годинника.
Однак він зовсім не любив птаха, хоч іноді й говорив до нього.
— Слухай, — сказав він одного вечора до зачинених дверцят. — Я знаю, що ти чуєш мене. Я хочу віддати тебе німцям — назад у «Блек Форест».
Він походжав туди-сюди.
— Цікаво, що вони зараз роблять, ці двоє. Той молодий нікчема зі своїми книжечками й антикваріатом. Чоловіка не має цікавити старовина, це жіноча справа.
Він стиснув щелепи:
— Хіба не так?
Годинник не відповів. Ларрі підійшов до нього упритул.
— Хіба не так?— повторив він. — Тобі немає чого сказати?
Ларрі поглянув на циферблат. Була майже одинадцята, за кілька хвилин до одинадцятої.
— Гаразд, я почекаю до одинадцятої, а тоді послухаю, що ти можеш мені сказати. Ти був дуже тихий останні кілька тижнів, відколи вона пішла.
Він криво посміхнувся.
— Можливо, тобі не подобається тут, відколи її немає. — Він насупився. — Що ж, я заплатив за тебе, і ти вилетиш, хочеш ти того чи ні. Чуєш мене?
Настала одинадцята. Далеко, на околиці міста, великий баштовий годинник сонно прогуркотів сам до себе. Але дверцята залишилися зачиненими. Ніщо не рухалося. Минула хвилина, однак птах не з’являвся. Він залишався десь всередині годинника, за дверцятами, мовчазний і байдужий.
— Гаразд, якщо тобі так зручніше, — пробурмотів Ларрі, його губи скривилися. — Але це нечесно. Твоя робота — вилітати. Усі ми маємо робити речі, які не любимо.
Він сумно поплентався на кухню і відкрив великий блискучий холодильник. Наливаючи собі випити, він роздумував про годинника.
Не було жодних сумнівів: птах має вилітати, є тут Доріс чи немає. Він завжди любив її, від самого початку. Вони добре ладнали, ці двоє. Загалом, Боб йому теж подобався — він бачив Боба достатньо часто, щоб його пізнати. Вони були щасливі разом, Боб, Доріс і птах.
Ларрі допив свій напій. Він відкрив шухляду біля раковини, дістав молоток і пішов з ним до їдальні. Годинник тихо цокав на стіні.
— Поглянь, — сказав він, розмахуючи молотком. — Знаєш, що тут у мене? А знаєш, що я збираюся цим зробити? І почну я з тебе. — Він посміхнувся. — Ви всі троє одного поля ягоди.
У кімнаті панувала цілковита тиша.
— То ти виходиш? Чи мені треба тебе звідти дістати? Годинник тихо дзеленькнув.
— Я чую, що ти там. Тобі треба багато чого сказати, виговоритися за останні три тижні. Мені здається, ти винен мені...
Дверцята розчинилися. Птах вилетів швидко і рвучко. Ларрі саме дивився вниз, насупивши в задумі брови. Коли він підвів погляд, птах влучив йому просто в око.
Ларрі впав додолу, разом з молотком і стільцем, зі страхітливим гуркотом вдарившись об підлогу. На мить птах зупинився, його тільце нерухомо застигло. Тоді він повернувся назад. Дверцята за ним щільно зачинилися.
Чоловік лежав на підлозі, незграбно простягнувшись з відхиленою вбік головою. Ніщо не рухалося, не ворушилося. У кімнаті залягла абсолютна тиша, чулося тільки цокання годинника.
— Зрозуміло, — сказала Доріс, її обличчя напружилося. Боб обійняв її, заспокоюючи.
— Лікарю, — сказав Боб, — чи можу я вас дещо запитати?
— Звісно.
— Наскільки легко зламати шию при падінні з такого невисокого стільця? Це ж невелика висота. Мене цікавить, чи могло це трапитися невипадково. Чи можливо, що це могло бути...
— Самогубство? — Лікар потер підборіддя. — Я ніколи не чув, щоб хтось учиняв самогубство в такий спосіб. Це був нещасний випадок, я впевнений у цьому.
— Я мав на увазі не самогубство, — пробурмотів стиха Боб, поглядаючи на годинника на стіні. — Я мав на увазі дещо інше.
Але його ніхто не почув.
Друга модель
(пер. І. Гарнік)
«КІГТІ» СТАНОВИЛИ СЕРЙОЗНУ ЗАГРОЗУ ПЕРЕДОВСІМ ТОМУ, ЩО ВОНИ ВКРАЙ ПІДСТУПНІ, МЕТКІ, НЕВЕЛИКІ ЗА РОЗМІРОМ СМЕРТОНОСНІ РОБОТИ. АЛЕ КОЛИ ВОНИ ВЖЕ ВЗЯЛИСЯ ІМІТУВАТИ СВОЇХ ТВОРЦІВ, ТО РОДУ ЛЮДСЬКОМУ ДОВЕДЕТЬСЯ УКЛАДАТИ ПЕРЕМИР’Я — ЯКЩО ЩЕ ВДАСТЬСЯ.
Тримаючи напоготові зброю, російський солдат відчайдушно дерся нагору посіченим вирвами схилом пагорба. Він часто озирався, облизував пересохлі губи, його обличчя було напружене. Час від часу він здіймав руку в рукавиці і витирав з потилиці піт.
Ерік обернувся до капрала Леоне:
— Візьмеш його? Чи залишиш мені? — Він підрегулював фокус бінокля, і весь окуляр заповнило обличчя росіянина, перехрестя прицілу лягло на його важкі, виснажені риси.
Леоне задумався. Росіянин був уже близько, рухався квапливо, майже біг.
— Не стріляй. Почекай, — сказав Леоне, — думаю, тут і без нас обійдеться.
Росіянин прискорився, розкидаючи ногами купи попелу і сміття. Він уже дістався до вершини пагорба і зупинився, важко дихаючи і роззираючись навколо. Небо вкрили хмари — сірі часточки пилу і попелу. Подекуди стирчали обідрані стовбури дерев, сама місцевість стелилася безплідною рівниною, всипаною битим камінням та поцяткованою поодинокими руїнами будівель, що випиналися, мов жовтаві черепи.
Росіянин занепокоївся. Він щось відчував. Потім почав спускатися пагорбом. Він уже був за кілька кроків від бункера. Ерік заметушився, він нервово стискав у руках пістолет і поглядав на Леоне.
— Заспокойся, — сказав Леоне, — він сюди не дійде. Про нього потурбуються.
— Ти впевнений? Він і так уже до біса близько.
— Вони піджидають його біля бункера. Він попався. Вгамуйся і потерпи.
Росіянин поспішав; намагаючись тримати зброю цівкою догори, він боком спускався з пагорба, аж черевики піднімали хмари сірого пилу. На мить він зупинився і підніс до очей бінокль.
— Він дивиться просто на нас, — знову занепокоївся Ерік.
Росіянин рушив далі. Вже було видно його очі, схожі на двійко блакитних камінців. Рот розтулений, обличчя неголене, на підборідді щетина. На запалій щоці виднівся пластир, наклеєний навхрест, з-під країв якого розповзалася синя пляма. Грибкове захворювання шкіри. На подертій шинелі налипла грязюка. Мав лише одну рукавицю. Рухався перебіжками, через що лічильник радіації теліпався на ремені. Леоне торкнув Еріка за руку: