— Поглянь, один уже з’явився.
У світлі примарного полуденного сонця, виблискуючи металевим корпусом, по землі сунув невеликий кулястий предмет. Він дерся пагорбом навздогін за росіянином. Судячи з розмірів, це була ще не доросла особина. Випущені кігті нагадували два гострі сталеві леза, що швидко оберталися і миготіли сталевим блиском. Росіянин почув цей шум, рвучко обернувся і вистрілив. Куля розлетілася на друзки. Але слідом за першою з’явилася друга. Росіянин знову вистрілив.
І тут третя кулька із дзижчанням і клацанням учепилася солдатові в ногу. Умить вона здерлася йому на плече і вгородила вихор своїх лез нещасному в горло.
Ерік полегшено видихнув.
— Ось і все! Господи, від цих клятих роботів у мене мурахи по всьому тілу. Іноді мені здається, що краще було б обходитися без них.
— Якби їх не винайшли у нас, то це зробили б вони.
Тремтячою рукою Леоне підпалив сигарету:
— Дивно, чому росіянин ішов сам? Я не бачив нікого, хто б його прикривав.
До бункера з тунелю зайшов лейтенант Скотт.
— Що сталося? На екрані монітора з’явився якийсь рух.
— Та, якийсь Іван.
— Один?
Ерік повернув монітор так, щоб лейтенант міг бачити зображення. Скотт витріщився на екран. Там було видно, як по розпластаному тілу рухалися численні металеві кулі тьмяного кольору. З клацанням і дзижчанням вони розтинали тіло на дрібні частинки і відтягали їх подалі.
— Скільки ж їх, цих «кігтів»! — пробурмотів Скот.
— Їх тут як мух. Це їм запросто, — Скот гидливо відсунув монітор.
— Справді, як мух. Цікаво, навіщо він сюди йшов? Їм же відомо, що у нас тут скрізь «кігті».
До дрібних куль приєднався більший робот. Він керував роботою, рухаючи видовженим хоботом з двома опуклими лінзами. Від російського вояка вже майже нічого не лишилося. Зграя «кігтів» позносила понівечені залишки до підніжжя пагорба.
— Сер, — мовив Леоне, — я з вашого дозволу хотів би спуститися й оглянути його останки.
— Навіщо?
— Можливо, він виконував якесь завдання.
Скотт замислився, стенув плечима.
— Ну гаразд, але дійте обережно.
— Я маю браслет, — Леоне торкнувся металевої стрічки на зап’ясті.
Він узяв автомат й обережно пішов до виходу з бункера. Зігнувшись, пробирався між бетонними блоками і сталевою арматурою. Зовні було холодно. Широко крокуючи встеленій м’яким попелом землі, він рухався до солдатського тіла. В обличчя йому війнуло сірим пилом. Капрал примружився і рушив далі.
Коли він наблизився до тіла, «кігті» відступили. Деякі з них застигли, немов заціпенівши. Він торкнувся свого браслета. Іван, мабуть, багато чого віддав би, щоб мати таку штуку! Жорстка радіація, яку випромінював браслет на коротку відстань, нейтралізувала «кігтів», вимикаючи їх. Навіть великий робот, оснащений двома хоботами з опуклими лінзами, при його наближенні відступив подалі. Капрал схилився над останками російського вояка. Долоня нещасного була в рукавиці і стиснута в кулак, в якому щось було. Леоне розчепив пальці небіжчика. В його долоні, тьмяно полискуючи, лежала запломбована алюмінієва капсула.
Леоне поклав її собі до кишені і попрямував назад до бункера. За його спиною оговталися «кігті» і продовжили свою роботу. Металеві кулі посунули сірим попелом, тягнучи свою здобич.
Було чути, як по землі шкребуться їхні металеві леза. Його аж пересмикнуло.
Скот уважно стежив, як Леоне діставав з кишені блискучу капсулу.
— Це було у нього?
— Так, затиснуте у нього в кулаці. — Леоне відкрутив ковпачок. — Можете глянути, сер.
Скот узяв капсулу, витрусив її вміст собі на долоню: ретельно скручений невеликий обривок глянцевого паперу.
Лейтенант підсунувся ближче до світла і розгорнув папірець.
— Що там, сер? — запитав Ерік. До бункера зайшло кілька офіцерів, попереду — майор Гендрікс.
— Майоре, — звернувся до нього Скот, — погляньте ось на це.
Гендрікс прочитав кілька рядків.
— Це ви щойно отримали?
— Саме так. Самотній посланець. Нещодавно прибув.
— То де ж він? — нетерпляче спитав Гендрікс.
— Його дістали «кігті».
Тут майор гмукнув:
— Ось, погляньте, — він простяг записку офіцерам.
— Гадаю, це те, на що ми чекали. Довго ж вони думали.
— Отже, вони хочуть розпочати з нами перемови, — сказав Скот. — Ми підемо на це?
— Не нам вирішувати, — Гендрікс сів на бетон. — Де офіцер зв’язку? Мені потрібна Місячна база.
Леоне мовчки дивився, як зв’язківець обережно налаштовував антену, промацуючи небо над бункером, щоб переконатися у відсутності російських супутників.
— Сер, — звернувся Скот до майора, — вам не здався дивним факт, що ми вже близько року використовуємо «кігті», а вони все мовчали. І ось раптом зреагували.
— Можливо, наші «кігті» дісталися до їхніх бункерів.
— Минулого тижня великий робот, отой з хоботами, проник до бункера, де сиділи Івани, — сказав Ерік. — Вони не встигли зачинити люк, і нашому роботові вдалося знищити цілий взвод.
— Звідки ти знаєш?
— Від приятеля. Робот приніс їхні останки.
— Місячна база, сер! — вигукнув зв’язківець.
На екрані монітора з’явилося обличчя чергового. Його новісінька уніформа надто контрастувала з польовим одягом людей, що зібрались у бункері. А ще він був чисто поголеним.
— Місячна база.
— На зв’язку передовий командний пункт «Л-сигнал». Земля. Мені потрібен генерал Томпсон.
Екран спорожнів, і враз його заповнило обважніле лице генерала Томпсона.
— У чому річ, майоре?
— Наші «кігті» перехопили росіянина з повідомленням. І ми сумніваємося, чи можна це сприймати всерйоз, адже в минулому вони вже вдавалися до таких ігор.
— А що в повідомленні?
— Росіяни пропонують, щоб ми відрядили до них на перемови нашого офіцера відповідного рангу. Про що йдеться, не повідомляють. Лише зазначають, що справа нагальна і вимагає обговорення представників сил ООН з їхніми. — Майор підніс повідомлення до екрана, щоб генерал міг його розгледіти.
— То що робити? — запитав Гендрікс.
— Відрядіть кого-небудь.
— А якщо це пастка?
— Можливо, але вони правильно зазначили місцезнаходження їхнього командного пункту. Думаю, варто спробувати.
— Гаразд, я пошлю людину. І щойно він повернеться, я вам доповім про результати.
— Чудово, майоре.
Томпсон вимкнув зв’язок. Екран згас. Зовнішня антена почала повільно складатися. Гендрікс згорнув записку і глибоко замислився.
— Я піду, — заявив Леоне.
— Їм потрібен хтось з політичними повноваженнями, — Гендрікс потер підборіддя. — Я вже тривалий час не виходив назовні. Дай-но трохи провітрюся.
— Вам не здається, що це надто ризиковано?
Гендрікс підняв бінокль і припав до окуляра. Тіло росіянина зникло. Виднівся єдиний «кіготь», та й той, рухаючись задки, немов рак, запорпувався у попіл.
— Єдине, що мене турбує, так це наші «кігті». Допоки на мені ця річ, — він потер рукою браслет, — я в безпеці. Але у цих роботах є щось зловісне. Ненавиджу їх, клятих. Краще б їх взагалі не винаходили. З ними щось не так. Оця їхня затятість...
— Якби їх не винайшли ми, то це б зробили Івани.
Гендрікс відірвав очі від бінокля.
— Хай там що, а, схоже, ми виграємо війну. І це добре. — Він поглянув на годинник і додав: — Час рушати. Краще дістатися до них завидна.
Він набрав повні груди повітря і ступив на сірий потрісканий ґрунт. За хвилину запалив сигарету і зупинився, роззираючись довкола. Мертвотна місцина. Безголосся. На багато миль навколо зір охоплював лишень попіл, згарища та руїни. Та ще кілька дерев без листя і гілок, самі стовбури. Угорі клубочилися завжди сірі хмари, що пливли по небу, затуляючи сонце.
Майор Гендрікс рушив далі. Неподалік праворуч стрімко пронеслося щось кулясте, металеве. Це був «кіготь», який за кимось, гнався. Можливо, за дрібною звіриною, за щуром. Вони полюють і на щурів: своєрідне хобі. Він зійшов на вершину пагорба і підніс до очей бінокль. За кілька миль перед ним простяглася передова лінія росіян, де у них і був облаштований командний пункт. Посланець прибув саме звідти.