Зовсім поруч, рвучко розмахуючи кінцівками, неначе виписуючи хвилеподібні рухи, пройшов присадкуватий робот. Він вів пошук. За мить він зник серед уламків бетону. Генрікс провів його поглядом. Цю модель він бачив уперше. Скільки їх уже наштампували, усілякого типу роботів, яких він ще не бачив; з підземних фабрик постійно виходять нові й нові моделі, різні за розміром і формою. Генрікс викинув цигарку і квапливо рушив далі.
Застосування штучного інтелекту з воєнною метою було дуже цікавим моментом. А як же воно почалося? На початку війни Радянський Союз домігся значного успіху, що, загалом, зрозуміло: першими почали росіяни. Більшу частину Північної Америки вони стерли з лиця землі. Звісно, без жодних зволікань у відповідь також завдали жахливого удару. Ще задовго до війни небо заполонили дискові бомбардувальники. Вони кружляли роками. За кілька годин після бомбардування Вашингтона бомби і ракети градом посипалися на радянські міста.
Тільки Вашингтону це вже не допомогло. Ще в перший рік війни уряди країн американського блоку передислокувалися на Місяць. Інших варіантів не було. Європу знищено: натомість лишилися згарища та тьмяні бур’яни, що пробивалися крізь попіл і кістки. Більшість території Північної Америки мала такий самий вигляд: там ніщо не могло ані рости, ані жити. Декілька мільйонів жителів залишалося у Канаді та в Південній Америці. Але на другому році війни там почали десантуватися радянські парашутисти. Спочатку невеликими групами, а потім усе більше і більше. На той час росіяни мали ефективне антирадіаційне спорядження. Залишки американської промисловості разом з урядами держав блоку терміново перебазували на Місяць. Перебазували все, окрім військ. Частини, що залишилися, чинили ворогові впертий опір. В одному місці діяв полк, в іншому — взвод. Де наразі вони перебували, не знав ніхто, а перебували вони там, де це було можливо. Пересувалися здебільшого вночі, ховалися в руїнах, по льохах, в каналізаційних тунелях, серед пацюків і змій. Скидалося на те, що Радянський Союз уже майже виграв війну. Не рахуючи бойових ракет, які час від часу запускали з Місяця, іншої зброї проти росіян не було. Росіяни вільно пересувалися Американським континентом. Війна практично скінчилася. Годі було сподіватися на результативний опір.
Саме тоді і з’явилися перші «кігті». І хід війни одразу змінився.
Перші «кігті» були недоладними і діяли повільно. Росіяни знищували їх, щойно ті виповзали з підземних тунелів. Але новіші моделі рухалися швидше й чіткіше, були меткішими. Їх виготовляли фабрики і заводи, що залишалися на Землі. Це були виробничі потужності, здавна розташовані глибоко під землею, навіть у тилу у ворога. Раніше вони виготовляли атомну зброю, а зараз були майже забуті.
З кожною новою серією «кігті» ставали спритнішими, з’явилися нові моделі: з чутливими мацаками, з крильми, були «кігті»-стрибуни. Кращі винахідники у своїх місячних лабораторіях створювали все нові й нові моделі: досконаліші, з хитрою тактикою ведення боротьби. На росіян «кігті» навіювали жах і завдавали їм чимало клопоту. Найдрібніші з них навчилися ховатися, зариваючись у попіл і підстерігаючи там ворога.
Незабаром вони почали проникати до бункерів росіян. Надто, коли ті відчиняли люки для провітрювання і спостереження. Навіть якщо хоч один такий «кіготь» прослизне до бункера — вихор металевих лез, і справу закінчено. За ним обов’язково з’являться інші. З такою зброєю війна не могла тривати довго.
Можливо, вона вже зараз закінчилася.
Можливо, йому доведеться почути про це першому. Можливо, політбюро вирішило капітулювати. Шкода, що таке рішення забарилося. Шість років! Надто довгий час для такої війни і способів її ведення. Сотні тисяч повітряних дисків ударом у відповідь сіяли смерть на просторах Росії. Потім з’явилися кристалічні бактеріоносні форми. А ще радянські бойові ракети, що зі свистом розтинали повітря.
А тепер ще й ці роботи — «кігті». Вони відрізнялися від інших видів озброєнь. З будь-якого погляду, це були живі істоти, і байдуже, що уряди не визнавали цього. То вже не машини. Навпаки: справжні живі істоти, що кружляють, повзають, раптово вистрибують із сірого попелу, кидаються на людину, добираються до горла — і кінець. Для цього їх і створено. Така у них робота.
І вони її добре виконують. Надто останнім часом, коли з’явилися нові моделі. Тепер вони самі себе ремонтують і діють цілком автономно. Протирадіаційні браслети захищають солдатів збройних сил ООН, але щойно вояк загубить браслет, як одразу стає легкою здобиччю «кігтів», незважаючи на те, яка на ньому форма. А глибоко під землею заводи-автомати продовжують свою роботу. Люди не втручаються у цей процес. Надто ризиковано: ніхто не наважується там з’являтися. Тому виробництво там діє цілком автономно.
Здавалося, воно чудово функціонувало. Нові моделі були спритнішими, складнішими за своєю будовою, а головне — ефективніше діяли.
Схоже, завдяки цим роботам вони і виграли війну.
Майор Гендрікс знову закурив. Краєвид справляв гнітюче враження. Навколо — лише попіл та руйновища. Раптом його опосіло відчуття самотності, йому здалося, що він лишився єдиною на весь світ живою істотою. Праворуч здіймалися руїни міста — понівечені стіни будівель і купи бетонних брил. Він кинув погаслого сірника і прискорив ходу. Зненацька Гендрікс зупинився, рвучко підняв автомат, усе його тіло насторожено застигло. Минула хвилина. Здавалося...
З-під уламків будівлі з’явилася постать і спроквола рушила до нього. Гендрікс узяв її на приціл.
— Стій!
Постать зупинилася. Це був хлопчик. Гендрікс опустив автомат. Хлопчик стояв, мовчки позираючи на нього. Невисокий на зріст, зовсім дитина. Років восьми. Втім, важко сказати напевно. У більшості дітей, що вижили у цій війні, припинявся ріст. На хлопчикові був вилинялий синій светр, забрьоханий грязюкою, і короткі штанці. Його каштанового кольору волосся було довге і сплутане. Ці пасма облямовували лице і закривали вуха. У руках він щось тримав.
— Що там у тебе?
Хлопчина простяг руки. То була іграшка, плюшевий ведмедик.
Хлопчик мав великі виразні очі, але в них не відбивалося жодних емоцій.
Гендрікс заспокоївся.
— Мені непотрібна твоя іграшка. Залиш її собі.
Хлопчина притис ведмедика до грудей.
— Де ти живеш? — запитав майор.
— Он там.
— У руїнах?
— Так.
— Під землею?
— Так.
— Скільки вас там?
— Як це скільки?
— Скільки вас там? Хто там з вами живе?
Хлопчик промовчав.
Гендрікс насупився.
— Ти ж там не сам-один, еге ж?
Хлопчик кивнув.
— А як ти вижив?
— Маємо харчі.
— Що за харчі?
— Різні.
Гендрікс уважно оглядав дитину.
— А скільки тобі років?
— Тринадцять.
Неймовірно. Хіба це можливо? Хлопчик був худенький, його ріст припинився. Скоріш за все, він стерилізований. Наслідок тривалого опромінення. Його руки і ноги нагадували йоржик для чищення труб — вузлуваті й тоненькі. Шкіра висохла і груба; шкіра, що зазнала опромінення. Майор схилився до дитини і зазирнув їй в обличчя.
— Ти сліпий?
— Ні, я трохи бачу.
— А як ти рятуєшся від «кігтів»?
— Яких «кігтів»?
— Ну, такі кулясті штуки, що швидко рухаються і ховаються у попелі.
— Не розумію.
Можливо, поблизу «кігтів» і не було. Великі простори залишалися вільними від них. «Кігті» зосереджувалися довкола бункерів, там, де ховалися люди. За задумом, «кігті» реагують на тепло, тепло живих істот.
— Тобі пощастило, — Гендрікс випростався. — Ну, гаразд. А куди ти тепер прямуєш? Туди, звідки прийшов?
— А можна, я піду з вами?
— Зі мною? — Гендрікс склав руки на грудях. — Мені далеко йти. Багато миль. Треба поспішати. — Тут він зиркнув на годинник. — Маю потрапити на місце завидна.