— Я б хотів піти з вами.
Гендрікс попорпався у своєму наплічнику.
— Не варто. Ось, тримай. — Він простяг хлопчині кілька консервних бляшанок з харчами. — Бери і катай до себе.
Хлопчина мовчав.
— За день чи два я повертатимуся цією ж дорогою. Якщо побачимося, то підеш зі мною. Гаразд?
— Я хочу зараз піти з вами.
— Це довгий шлях.
— Зі мною не буде проблем.
Гендрікс нервово переступав з ноги на ногу. Двоє людей, ідучи разом, ставали надто доброю мішенню. До того ж хлопчик уповільнить його рух. Але ж він може повернутися назад іншим шляхом. І що тоді? Якщо хлопець насправді сам-один?
— Гаразд, ходімо разом.
Хлопчик крокував поруч з Гендріксом, притиснувши до грудей ведмедика.
Через деякий час Гендрікс запитав:
— Як тебе звуть?
— Девід Едвард Деррінґ.
— Девід? А що сталося з твоїми батьками?
— Вони загинули.
— Як?
— Їх убило вибухом.
— Давно?
— Шість років тому.
Гендрікс уповільнив ходу.
— І ти шість років жив сам?
— Ну чому ж, деякий час тут були й інші люди. Потім вони пішли.
— І відтоді ти лишався один?
— Так.
Гендрікс опустив погляд. Дивний хлопчина. Говорить мало. Якийсь відсторонений. Мабуть, вони всі такі, діти, яким довелося самотужки виживати. Мовчазні. Терплячі. Вони стали своєрідними фаталістами. Їх ніщо не дивує. Вони сприймають усе, як є.
Більше не існувало нормального, природного стану речей, їм було ні на що сподіватися. Ні на моральні, ні на фізичні явища. Для них зникли звичаї, порядок і система навчання. Залишився грубий, жорсткий досвід.
— Я не дуже швидко йду? — запитав Гендрікс.
— Нормально.
— Як ти мене побачив?
— Я чекав.
— Чекав? — спантеличено поцікавився Гендрікс. — На що?
— Аби щось спіймати.
— Що саме?
— Щось, аби з’їсти.
— О! — Гендрікс з похмурим виглядом стис зуби. Тринадцятилітній хлопчина харчується щурами, гризунами та напівзогнилими консервами. Живе десь у норі, під уламками зруйнованого міста. А навколо джерела радіації, «кігті» та російські ракети, що в будь-яку мить готові впасти з-за хмар.
— А куди ми йдемо? — запитав Девід.
— До російських бункерів.
— До росіян?
— Так, до ворогів, що розпалили війну. Вони першими скинули атомні бомби. Саме вони усе це розпочали.
Хлопчик згідно кивнув, його обличчя залишалось незворушним.
— Я американець, — гордо сказав Гендрікс.
Хлопчина промовчав.
Так вони і йшли далі, Гендрікс дещо попереду, Девід — слідом за ним, притискаючи ведмедика до грудей.
Десь близько четвертої пополудні вони зупинилися перекусити. У заглибині поміж бетонних брил Гендрікс розклав багаття. Він повиривав бур’ян і наламав гілляччя. Неподалік уже виднілася передова лінія росіян. Раніше тут лежала долина, де на величезній площі росли плодові дерева і виноградники. А тепер на цьому місці стирчало кілька обгорілих стовбурів на тлі гірського кряжу, що простягся удалечінь аж до самого обрію. А ще — гнані вітром хмари попелу, що осідали шаром на бур’яни, руїни будівель та розбиту бруківку.
Гендрікс приготував каву, розігрів консервовану баранину і поклав на хліб.
— Бери, — він подав бутерброд Девіду, який сидів навпочіпки перед вогнищем, випнувши свої худенькі білі колінця.
— Не хочу.
— Не хочеш? Хіба ти не голодний?
— Ні.
Гендрікс стенув плечима. Можливо, хлопчик — мутант, звиклий до якоїсь особливої їжі. Втім, це не має значення. Якщо зголодніє, то муситиме знайти щось поїсти. Дивний хлопчина. Та у сьогоднішньому світі з’явилося чимало дивних речей. Життя не стоїть на місці. І немає вороття до того, що було колись. І людство має з цим змиритися.
— Ну, як хочеш, — сказав Гендрікс. Він з’їв кусень хліба з бараниною і запив кавою. Поволі пережовував їжу, розуміючи, що перетравити м’ясо буде непросто. Попоївши, він затоптав багаття.
Девід спроквола підвівся, позираючи на нього старечим поглядом своїх молодих очей.
— Ходімо далі, — кинув Гендрікс.
— Ходімо.
Гендрікс рухався з автоматом напоготові. Ворожі укріплення виднілися все ближче і ближче; він відчував внутрішню напругу, готовність до будь-чого. Росіяни повинні очікувати на парламентера у відповідь на своє послання, але ж їм не варто довіряти. У жодному разі не слід виключати можливості якоїсь провокації. Він роззирнувся довкруж: нічогісінько, крім шлаку і попелу, декілька пагорбів, обвуглені стовбури дерев. Бетонні стіни. Десь попереду був перший бункер російських укріплень — передовий командний пункт. Закопаний глибоко в землю, виднівся лише перископ, кілька дул стрілецької зброї та щось схоже на антену.
— Ще довго йти?
— А що, вже втомився?
— Та ні.
— То в чому ж річ?
Девід промовчав. Він важко ступав, обережно вибираючи шлях поміж куп каміння та попелу. Його черевики вкрилися пилюгою. На його дрібному личку теж осів попіл, забруднюючи бліду, аж побілілу шкіру. Його обличчя зовсім знебарвилось, що було типово для нового покоління дітей, які виросли у льохах, каналізаційних тунелях та підземних сховищах. Гендрікс уповільнив ходу, приклав до очей бінокль і уважно оглянув територію, що пролягала перед ними. Вони мають бути вже поблизу, очікуючи на нього, стежачи за ним, як це робили його солдати, спостерігаючи за російським посланцем. Можливо, вони вже готують зброю, щоб відкрити вогонь, як готувалися його підлеглі, готові знищити ворога. Гендрікс зупинився, витер піт з обличчя.
— Чорт! — йому стало не по собі.
Але ж його мали чекати! Щось тут було не так.
Стиснувши в руках зброю, він ступав по сірому попелу, а за ним ішов Девід. Гендрікс уважно роззирався навколо, зціпивши у напруженні зуби. Це може статися будь-якої миті: сліпучий спалах, вибух, автоматна черга з амбразури бункера.
Він підняв руку і помахав нею. Жодного поруху. Праворуч простягся ряд пагорбів, увінчаний мертвими стовбурами дерев.
Поміж них проростав дикий виноград і висівалася незнищенна темного кольору трава.
Гендрікс уважно вивчав пасмо пагорбів. Може, вони там окопалися? Чудове місце для спостереження.
Він повільно рушив у тому напрямку. Девід мовчки слідував за ним. Якби він був командиром російського підрозділу, то виставив би спостерігачів саме тут. А якби це був його командний пункт, то для цілковитої гарантії він залучив би ще й «кігтів».
Він зупинився: руки в боки, ноги на ширині плечей.
— Ми вже прийшли? — спитав Девід.
— Майже.
— Чому ж тоді зупинилися?
— Обійдемось без зайвого ризику.
Гендрікс обережно зробив кілька кроків. Праворуч тяглися пагорби. Їх обох було звідти видно як на долоні. Відчуття тривоги не спадало. Якщо росіяни там засіли, то у нього немає шансів. Він знову махнув рукою. Вони ж мають чекати на когось в однострої ООН як реакцію на повідомлення у капсулі. Якщо це тільки не пастка.
— Тримайся ближче до мене, — звернувся він до Девіда. — не відставай.
— Ближче до вас?
— Так, будь поруч. Ми вже майже на місці. Нам не можна ризикувати. Ходімо.
— Я спробую, — сказав Девід, але все одно тримався на кілька кроків позаду майора, так само притискаючи ведмедика до грудей.
— Дивись мені!
Гендрікс знову підняв бінокль і враз застиг. Наче щось ворухнулося? Він уважно стежив за пагорбами. Усе довкола мовчало. Завмерло. Жодних ознак життя, самі лише стовбури дерев та попіл на землі. Мабуть, то були здоровенні чорні пацюки, яким вдалося врятувалися від «кігтів». Тварини-мутанти споруджували сховища, розмочуючи попіл слиною. Виходило щось на зразок клейкої маси. Адаптація. Він рушив далі.
Раптом з-за пагорба, що височів неподалік, з’явилася дебела постать у розстебнутій шинелі сіро-зеленого кольору. Іван. Слідом за ним з’явився ще один Іван. Обидва тримали у руках зброю. Прицілилися. Гендрікс заціпенів. Хотів щось сказати. Ворожі солдати взяли приціл з коліна, цівки автоматів дивилися вниз. Над вершиною пагорба виникла ще одна постать, дещо нижча на зріст, теж у сіро-зеленій шинелі. Очевидно, жінка. Вона зупинилася позаду тих двох.